Розділ «Людмила Козинець ДЕСАНТНИК»

ДЕСАНТНИК

…Бридка фізіономія була у Великого Інквізитора, нічого гріха таїти. Втім, Ант дивився у моторошні жовті очі свого мучителя майже з ніжністю. Завдав він таки клопоту Санта Ермандаді, якщо сам Великий ним займається. Інша справа, що влаштовувати оці клопоти було зовсім не обов’язково. Не дуже хотілося.

Здається, історія наближається до фіналу. А в результаті Великий має просту собі вульгарну дулю. Отак воно.

Великий ще раз пильно й холодно оглянув розтерзану людину, котра ніби й на ногах не трималася, і не сподобалася Великому зухвала посмішка незнайомця. Порішити його легко, однак… людей треба вбивати, заволодівши їхньою таємницею. Таємниця дорожча, ніж людина, її не можна вбити знічев’я.

Великий вирішив: цього дивного чужоземця належить звільнити, нехай іде собі на всі чотири боки. А приглянуть за ним дуже пильно.

Великий Інквізитор посміхнувся злочинцю. Той безвинно втупився у Великого й сплюнув кривавицю.

— Сину мій, ми переконалися, що ти не мав лихих намірів проти короля й бога…

“Син” посміхнувся — Великий назвав короля першим.

— …Але тебе обмовили, тому ти тут, де не гоже бути чесному християнинові, де перебувають єретики й заколотники. Ти волієш знати, хто вверг розум твій у безвість, а тіло — в полум’я страждань? Це справедливе бажання. Дивись, он вона, ця тварюка!

І охорона кинула на слизькі плити підлоги клубок ганчір’я і зліплених загуслою кров’ю кіс. То була дівчина, майже дитина. Спираючись на руки, що тремтіли й ледь тримали її, вона з зусиллям підвела голову. Напружилися, затремтіли жили на шиї… Твердий погляд чорних очей був непроникним, як щільно причинені двері. Спотворений рот, з якого стирчали уламки зубів, щось шепотів, і то не було ім’я боже.

Певно, болю вона вже не відчувала — є межа всьому.

Ант похолов — ось чого він увесь час підсвідомо боявся. Великий вкрадливо промовив:

— Вона донесла на тебе брехливо. Вбий її — і ти вийдеш звідси чистим перед богом та людьми. Розчавити гадину — добре діло…

— Я не можу вбити жінку, — тихо відповів Ант.

— Стратить її кат, — вдоволено кивнув Великий. — Ти лише скажеш високому суду, що вона оббрехала тебе.

І Ант не витримав. Засліплений гнівом, він рушив на Великого, з насолодою стискаючи кулаки. І вже не чув, як у груди з хрускотом вп’ялися наконечники списів…

…Оператор вимкнув симулятор і обернувся до старшого інструктора третього курсу. Той замислено погладжував підборіддя.

— Отже… він не повернувся. Ти поговориш із ним чи…?

— Я поговорю. Але нехай спочатку виспиться. Шкода. Мені цей хлопець здавався перспективним. Але провалити третій залік, двічі не повернутися. Робити нічого, відраховуємо. Доведеться йому працювати на Землі та у Приземеллі. У Дальньому Космосі з такою реакцією та хронічним браком винахідливості діла не буде.