Розділ «Віктор Савченко ХАМСИН»

ХАМСИН

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з кернами лежали просто неба, поряд з дощатим будиночком свердловиків.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт[1] з домішком органіки. Глибина… — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина тисячу вісімсот метрів.

Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. Йшли мовчки, а коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.

Ткач підняв кілька абрикос і, розлущивши, поклав у рот. Тоді ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше побачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі і стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі і тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але, помітивши в моїх очах допитливість, він заклав за голову руки і провадив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди… Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не в змозі був її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того що я зазнав тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулось якесь зрушення у психіці і у вас з’явився дивний комплекс, ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому. Мовляв, он скільки закомплексованих ходить… Але ж та обставина… — Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачати…

Якийсь час він лежав мовчки. Його стулені губи і вигорілі на сонці брови на тлі засмаглого обличчя здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розтулилися й він мовив:

— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керну водоносного горизонту, який добували свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Правда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…

— Я десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.

— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керну водоносної породи. А відстань між свердловинами там і чотириста, і більше кілометрів. Шляхи ж — тільки в західній частині. В основному їздити доводилося по компасу та ще караванними стежками… Ніколи не забути каравану, якого я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розтанув у сутінках, полишивши в мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком смутних образів мого дитинства. І все ж, попри напливи туги за Батьківщиною, я встиг полюбити пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли камінь і пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпалює легені. Одного такого ранку ми повкидали в “тойоту” вбогі пожитки свердляра Омара і рушили на північний захід. Жінка з дня на день мала подарувати йому чотирнадцятого нащадка, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двохмісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту й без нього. На той час я жив у Маврітанії вже шостий рік. Арабську знав не гірше, ніж її знають бедуїни, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав посібник з гідрогеології, написаний французькою, на арабську, чим немало догодив простим свердловикам…

Ткач клепнув себе по кишені, дістав цигарки й запальничку і, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать і на обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши сигарету й до половини, він затоптав її, випростався знову в траві і провадив далі:

— Отож ми з Омаром помахали товаришам на прощання і, востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали заночувати. До речі, щоразу, як я покидав комфортабельний вагончик свердловиків і відправлявся в коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Хоча так воно насправді й було. Пустеля дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобус “тойота”, на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченні терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було комплектовано всім необхідним: від аптечки до коротко-ствольного “шмайсера”, включаючи дві діжки — з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…

За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою — і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими… їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду, ніж глиняний глек з тонкою горловиною, немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин.

Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих рік і додавати її в чай.