Розділ «Василь Головачов КАЛІЮГА»

Генерал Рестелл недаремно зажив репутації жорсткої і рішучої людини, яка нічим не гребує задля досягнення мети, але й він не наважився віддати наказ завдати по місцю передбачуваного випробування бомбового удару. Поки він здзвонювався з Вашінгтоном, поки міністр оборони радився з начальниками штабів і президентом, суперзаври добралися до нижнього залу на дні шахти, де був установлений контейнер з ядерним зарядом.

В центр керування полігоном терміново прибули представник Пентагону адмірал Кіллер і сенатор Джайлс, голова сенатської комісії в справах озброєнь. Вони встигли надивитися на діяльність суперзаврів згори, перш ніж ті зникли під землею, і оцінили їхню міць, настирливість, неземну велич і надзвичайну потворність; хоч, якщо розібратися, питання краси і потворності вельми спірне, а для тваринного світу термін “красота” і взагалі означає доцільність форми тіла, гармонію функціональної діяльності, доведену еволюцією до цілковитої досконалості. Після цього приголомшені адмірал і сенатор заходилися дзвонити кожен у свої дзвони, в тому числі і президентові, сколихнувши застояле болото самозаспокоєності і впевненості в національній перевазі над будь-яким противником.

На полігон прилетіла ціла бригада високопоставлених офіційних осіб під проводом заступника міністра оборони з наукових досліджень і розробок. Вона застала суперзаврів уже в дорозі: пансперміти проникли в зал з ядерним пристроєм — ніхто не ризикнув висадити його в повітря — і викрали урановий зародок і контейнер-бланкет з сумішшю дейтерію і тритію. Що сталося під землею на глибині півмилі, ніхто, звичайно, не бачив, проте коли після відходу ящерів у розламану шахту спустилися каскадери-ядерщики, вони виявили понівечені рештки обладнання і порожню шкаралупу камери, де був заряд. І нуль радіоактивності.

Суперзаврів намагалися затримати на виході з шахти: влаштували ракетно-гарматне пекло, застосували навіть бойові лазери, та все було даремно — броньовані колоси пройшли вогневу завісу без видимих зусиль і зупинок. Схоже, страху вони не відали, як і болю.

Через добу безперервних нарад і польотів над невтомно плазуючими по пустелі наддраконами, які за цей час ще більше підросли, над Невадою з’явився бомбардувальник В-ІВ і скинув на них вакуумбомбу класу “Зеро”.[7] Вибух перетворив куточок дикої гірської місцевості з безліччю гострозубих скель, печер і ям, стінок і бартерів на ідеально рівний круг діаметром близько кілометра, на порох розкришивши все, що здіймалося над землею більше ніж на сантиметр. І все ж пансперміти вціліли.

Спочатку спостерігачі подумали, що звірі вбиті: вони розпласталися на голій скельній площадці і не рухались, учепившись всіма шістьма лапами в камінь. В таборі, що йшов слідом за пришельцями в межах радарної видимості, серед воєнспеців спалахнуло тріумфування, яке тривало рівно півгодини. Суперзаври отямилися, заворушились, кумедно обмацуючи одне одного хвостами. Декілька годин вони сиділи на місці, займаючись якимись таємничими приготуваннями, можливо, заліковували рани, а потім раптом один за одним збили три вертольоти із спостерігачами, що кружляли на двокілометровій висоті. Льотчики загинули. На щастя, Кемпер цього дня в повітря не здіймався, була не його зміна. З цієї миті супердракони не підпускали до себе нікого ближче ніж на сім-вісім кілометрів і збільшили швидкість бігу. Коли експерти встановили напрям їхнього руху, в таборі знялася тиха паніка: страхітливі тварі за три—чотири дні мали дістатися каньйону біля Коннорс-Пік, де велася підготовка до чергового підземного ядерного випробування в рамках “Чорного вогню”. Як похмуро пожартував адмірал Кіллер: пришельці явно були “агентами Кремля”, котрі вирішили зірвати програму СОІ в будь-який спосіб.

Жарт адмірала спричинив несподіваний резонанс у світі, коли вийшов за межі штату Невада. У журналістів соціалістичних країн він викликав іронічну посмішку, а кореспондентів радіо і телекомпаній пойняв гомеричний регіт. На сторінках газет і журналів з’явилися десятки фейлетонів, насичених вбивчим ковбойським гумором, статей і розповідей “очевидців”. Обиватель теж реготав над дошкульними фразами типу: “Ще ніхто й ніколи не воював з динозаврами, однак Америка і в цьому випередила світ, підтвердивши своє історичне призначення”, переказував анекдоти й чутки і веселився, перебуваючи в абсолютному невіданні щодо реальних обставин справи. На жаль, і в політичних колах не знайшлося діяча, котрий би тверезо оцінив обстановку і зробив належні висновки. В Пентагоні, та й серед адміністрації країни все ще побутувала думка, що військові цілком контролюють становище і весь цей галас навколо двох ожилих реліктів епохи мезозою не вартий шеляга.

Суперзаври проминули останній ракетний заслін перед шахтою в ущелині біля Коннорс-Пік і через день знищили ядерний заряд, призначений для випробувань рентгенівського лазера з ядерною накачкою. На цей час їхній зріст сягав сорока трьох, а довжина від носа до кінчика хвоста перевищила двісті десять метрів. Вони були набагато більші не тільки за найкрупніші живі істоти на Землі, а й переважали всі створені людиною механізми, що будь-коли пересувалися по суші. Невада була відкрита і беззахисна перед ними, а “мідні лоби” в Пентагоні все ще вишукували зброю, здатну їх знищити, випробовуючи на панспермітах весь наявний арсенал, в тому числі і експериментальний хімічний та біологічний.

Прозріння не прийшло навіть тоді, коли ні лазерні гармати, ні електромагнітні снаряди з високою швидкістю польоту — до двадцяти кілометрів на секунду, ні отрутохімікати та найстрашніші з тваринних і рослинних отрут ніяк не вплинули на чужих звірів. Суперзаври роздушили ще дві шахти з підготовленими до вибуху пристроями, і полігон спорожнів. Рестелл, не чекаючи команди згори, віддав наказ евакуювати решту установок. Проте на межі штатів Невади і Юти було розташовано секретний завод по переробці уранової руди, і суперзаври повернули туди.

Америка перестала реготати і затамувала подих. Рестелл одержав офіційний дозвіл президента застосувати для знищення чудовиськ атомну бомбу.

І лише одна людина з усіх причетних до цієї справи здогадалася, до чого може призвести ядерний вибух. Цією людиною був Норман Аліс-сон.

Він знайшов Кемпера біля одного з вертольотів серед льотчиків, які обмінювалися враженнями від останніх рейдів на північний схід Невади. Це був передовий загін спостерігачів, який ішов за суперзаврами на мінімально можливій відстані. У компанії панував дух бравади, невибагливого гумору і поблажливого терпіння: кожний ждав своєї черги розповідати, відповідаючи сміхом на незграбні дотепи інших. Аліссон послухав хвилину і висмикнув Вірджіна з натовпу.

— Віре, привіт, слід перешкодити ядерній атаці на суперзаврів.

В очах Кемпера згасли іскринки сміху. Він покрутив пальцем біля скроні.

— Ти що, привіт, зовсім з’їхав з глузду там, біля рідного кістяка? До речі, як ти тут опинився?

— З поштою, — відмахнувся Аліссон, не ображаючись на “з’їхав з глузду”. — Якщо не зупинити бомбардування, станеться… точніше, може статися щось страшне!

Кемпер уважно оглянув обличчя друга, похитав головою:

— Це неможливо.

— Але це необхідно зробити, поки ще є час не допустити жахливої помилки.

Кемпер машинально відзначив час і рішуче махнув рукою на штабель ящиків: