Розділ «Михайло Ларін ДОПІНГ»

ДОПІНГ

Напевне, лише цього дня майстер телевізійного ательє Костянтин Андрійович Сидоренко відчув, що його дитина має неабиякий потяг до хокею. Коли б вони не приходили до льодового палацу, тринадцятирічний Валерка всі три періоди хокейного матчу повністю віддавався грі. Здавалось, що цей худорлявий хлопчина грає у хокей за всіх разом, і втой же час за кожного окремо…

Сьогодні теж був хокейний матч. Товариський. Зустрічалися місцева команда першої ліги з командою майстрів. І, ясна річ, на трибуні у вісімнадцятому секторі сиділи батько і син.

— Ось, побачиш, тату, наші сьогодні виграють. З розгромним рахунком: шість—один, — сказав Валерка перед початком матчу.

— Що ти плетеш, синку? Та якщо два—нуль виграють, я тобі два кілограми шоколадних цукерок куплю. І за кожну наступну шайбу теж по кілограму.

Костянтин Андрійович у душі переживав за своє “Торпедо”, але передбачав, що улюблена команда й цього разу піде з майданчика переможеною. І тому міг пообіцяти синові не те що два кілограми цукерок, а навіть лантух. Хіба минулого вівторка не забив торпедівцям чотири сухі шайби аутсайдер “Спартак”? Та й протягом двох місяців команда спромоглася у восьми матчах набрати лише одне очко. А тут такий рахунок. Ні…

— Не треба цукерок, — розсудливо мовив Валерка. — Дорого вони тобі, тату, обійдуться. Ти ліпше купи силовий трансформатор і кілька мікросхем. Добре? Я новий пристрій надумав зробити, який допомагатиме медикам під час діагностування серцево-судинних захворювань.

— Як виграють, обов’язково куплю, мій винахіднику, — прогув Костянтин Андрійович.

— Виграють, тату, — упевнено проказав Валерка і якомога зручніше вмостився на стільчику. Зосереджений погляд хлопчика знову спинився на хокейному майданчику, де перед матчем тренувалися команди.

Через кілька хвилин матч розпочався. Перевага гостей була очевидною. Не пройшло й тридцяти секунд, як шайба втрапила у ворота “Торпедо”, а на трибунах почувся зойк уболівальників.

— Ну що я тобі казав, — з розпачем промовив Сидоренко-старший. — Та нашим горе-хокеїстам не те що в першій лізі виступати… Й за дворову команду як слід не зіграють. Вони й на ковзанах не можуть добре кататись, ключку як слід тримати…

Костянтин Андрійович приречено махнув рукою і потягнувся у кишеню за цукеркою — нещодавно кинув палити і, коли хвилювався, клав під язик, немов валідол, карамельку.

— Сьогодні це була остання шайба майстрів, тату, — упевнено сказав Валерка й посміхнувся. — А тепер, тату, не заважай.

— Гаразд, — знову прогув Сидоренко-старший. — От тобі й трансформатор… Дірку від бублика отримаєш, а не трансформатор…

Перший і другий періоди матчу пройшли без змін. Атакувала команда майстрів. Атакувала наполегливо, великими силами; але напрочуд рівно й на диво майстерно захищалися торпедівці. Здавалося, гол висів над воротами місцевої команди. Шайба без кінця намагалася пробитися через частокіл ключок і ніг і затріпотіти у сітці “Торпедо”, але спортивне везіння було на боці місцевих хокеїстів. Одного разу шайбу, невдало відбиту воротарем торпедівців Михайловим, поруч із воротами перехопив правий крайній суперників і, залишившись сам на сам із воротарем, обвів його і… з двох метрів послав її над перекладиною. Нападаючий тільки схопився за голову. Ясна річ, не помиляється лише той, хто нічого не робить, але щоб з такої відстані не влучити шайбою в пусті ворота, це треба вміти…

На другу перерву команди пішли з рахунком нуль — один на користь гостей.

Нарешті розпочався третій період. Перші п’ятнадцять хвилин гравці “Торпедо” лише вперто захищались від навальних атак гостей. Захищалися вдало, що розвеселило вболівальників. Нехай і поразка, але не з розгромним рахунком, на який вони сподівалися.

— Де ж твої голи? — запитав Сидоренко-старший, витираючи спітніле чоло.

— Ще рано, — впевнено проказав Сидоренко-менший. — За три хвилини до кінця матчу Корольков заб’є першу шайбу.