Розділ «Володимир Заліський ЛЮДИНА ЗОРЯНА»

ЛЮДИНА ЗОРЯНА

Натиснувши на червону кнопку автоматичного різака, робот озвався:

— Будь ласка, заходьте.

Тих, до кого він звернувся, було троє: керівник Інституту проблем мозку академік Дарій Громовий, головний кібернетик Максим Вітер і теоретик-космолог Марк Тібрій. Затамувавши подих, вони стежили за кожним рухом Мавра (Механізованого Аварійного Виконавця Робіт) і, нетерпляче вислухавши його запрошення, кинулися в чорний пролом стіни.

— Мавр свою справу зробив, — автоматично завважив Громовий, — і може забиратися геть. Чого не скажеш про нас…

Трапилося саме те, від чого застерігали товариші і чого боявся він, один із найдалекоглядніших людей Землі. Яка легковажність! Ні! Для цього випадку є інше слово — авантюра. І чому він погодився на цей експеримент? У цій будівлі, що носить назву Вежа Мовчання, — головній лабораторії Інституту проблем мозку, — вчора розпочався найдраматичніший в історії Землі експеримент.

“Прорив у невідоме, — думав Громовий, — триватиме годин чотири, максимум — п’ять. У разі невдачі мав спрацювати біологічний захист — виключити людину з пошуку, одночасно подати сигнал тривоги для тих, хто був за іридієвими стінами Вежі”.

Але… мовчав експериментатор, не лунав сигнал тривоги. Час спливав у вічність. Йшла шоста година пошуку.

Тоді академік викликав Мавра.

…Громовий переступив поріг. За ним поспішили Вітер і Тібрій.

— Не розумію, — на ходу розводив руками головний кібернетик інституту. — Чому не спрацював захист? Система має десятикратну надійність. Або захист був відключений, або трапилось щось неймовірне. І тоді нам нічого не залишилось…

— …Як звернутися по допомогу до Мавра, — закінчив Тібрій.

— Невже не встигнемо? — не чув їх Громовий.

Усі троє підійшли до велетенського пульта, за яким сидів головний нейробіолог інституту Ант Лант.

Гаряча думка блискавкою прошила свідомість Громового, і перед очима попливли картина за картиною.

Перша — велетенський конференц-зал інституту, заповнений людьми, друга — трибуна, з якої він говорить.

— Брати по розуму! Однодумці! — немов з іншої планети долинає до його свідомості його ж голос. — Стрілка Галактичного годинника перемістилася на п’ять хвилин — спливли тисяча сімсот п’ятдесят років. Ми, люди Землі, стоїмо на порозі четвертого тисячоліття і, сягнувши вершин космосу, простуємо до зірок. Шлях до них не встелений квітами. На кожному кроці людину підстерігають небезпеки. Та природа-мати вручила людям чудодійний факел — мозок. Освітлюючи ним шлях, людина пройшла крізь час і простір, долаючи перешкоди. Та вони не були такими грізними, як тепер. Сьогодні перед людиною постала небезпека, аналогів якої в минулому не було.

Громовий замовк і в задумі обвів поглядом аудиторію.

— Розмова йтиме ще про одну небезпеку. Їй навіть придумали назву — “феномен псі”. Але ніхто з нас не знає, що це таке, де шукати порятунку. Безжалісна статистика смерті за останнє десятиліття стверджує: в наш дім стукає щось грізне. Зустріч із невідомим ставить перед нами питання: “Що це? Звідки? Чому?” Що ми знаємо про “феномен псі”? Смерть, як правило, настає в хвилину злету розумових сил людини. Раптово. Як обвал у горах. Цунамі в ясний день. Хвороба без симптомів і видимих слідів. Гинуть здебільшого високоінтелектуальні особи. Штучний розум застерігає: “Поспішайте. Небезпека глобальна. Закон діє на мозок кожної людини. Думайте!”