Розділ «Світлана Ягупова МЕТАПРОГРАМА»

МЕТАПРОГРАМА

Той, хто займається аутотренінгом, знає, якого незвичайного стану набуває організм, якщо розслабити м’язи і викликати відчуття приємної важкості й тепла: несподівано зникають тілесні межі, розпливаєшся, починає тебе кудись нести, закручувати, ніби в космосі. І ось за ті кілька хвилин чи навіть секунд, коли ризикуєш провалитися в сон, мозок перетворюється на екран дисплея, на якому можна зображати все що завгодно, тобто по суті програмувати себе. Словесними формулами або образними уявленнями можна навіяти собі бадьорість, гарний настрій.

Найпринадніше ж — можливість замовляти теми нічних сновидінь і навіть свідомо брати в них участь, що дуже заманливо, позаяк уже не задовольняє природна необхідність майже третину життя проводити уві сні, брати те, що підкине неконтрольована підсвідомість. Підкидає ж вона часом бозна-що. Адже ж живе на Кубі якийсь Томас Нуньєс, сорок років не змикає очей і нівроку собі — здоровий, веселий. Одначе така розкіш зустрічається значно рідше, ніж ріст нових зубів на схилі літ, а тому лишається єдина надія — на саморегуляцію, вироблення уміння під час сну не бути безвольним чурбаком, а жити так само свідомо, як і під час неспання.

Ось уже півроку на письмовому столі під склом лежала віддрукована на новенькій югославській “Унісі”

1. Засвоїти три цикли альтернативного дихання.

2. Розучити пози кобри, коника-стрибунця, чорногуза, свічки, сонця.

3. Методом АТ-1 не допускати стресів, позбавлятися фобій.

4 Вивільнятися від сором’язливості, скутості. Розковуватися (АТ-1).

5. Візуалізація конкретних об’єктів із заплющеними очима.

6. Методом АТ-2 навчитися управляти снами: замовляти їх і добиватися здійснення.

Окрім самонавіювань, він придумав такий хід: під час знайомства з ким-небудь, начеб жартома, казав:

— У мене сюрреалістичне прізвище. — Після цього зовсім не важко було вимовити: — Мишконогов.

Його сором’язливість брала свій початок ще від того далекого дня, коли сільський жартівник чи то зі злим наміром, чи то просто так, від повноти душевної, приліпив предкові його сміховинне прізвисько — Мишконог. Певне, тому, що під час ходи надто дріботів ногами і мав маленьке обличчя. Місцевий піп перемінив прізвисько на прізвище і записав до церковної книги, звідки воно й перекочувало до загсів, паспортних столів і жеків. У дитинстві щоразу, як тільки він називав себе, вибухав регіт або ж чулося єхидне хихикання, і щоб не виказати своєї образи, він бадьоро розпливався у посмішці, через що його тут же добродушно перейменували на Мишенятко. Можливо, тому він не озлобився, а лише набув комплексу, котрий зробив його не по-сучасному скутим, незграбним, чого він і намагався позбутися за допомогою аутогенного тренування.

Невідомо, чи став би Мишконогов так наполегливо займатися собою, якби ще не одна обставина — котельня під його будинком, з найбільшим котлом саме під його квартирою. В опалювальний сезон підлога кімнати завжди була тепла, від чого й гості були в захопленні, але не господар — вібрація і шум двигунів ночами створювали ілюзію перебування на підводному човні на великій глибині, звідки можна і не виплисти. У місті вже давно прибрали котельні з-під житлових будинків, лишилися тільки одиниці під такими ось двоповерховими фінськими будівлями повоєнних років. Доки в котельні чергував дядя Ваня, Мишконогов не переживав: у живого чоловіка завжди вуха нашорошені, якщо навіть він і напідпитку. Та от провели газ, обладнали автоматикою, і тепер лише через три—чотири години до котельні навідувалися оператори перевірити тиск, перемкнути двигуни. І пішли спектаклі… Серед ночі під вікнами починала газувати аварійна машина, на весь двір лунали чи то мегафонні, чи то радіокоманди, що надавало усім цим подіям відтінку бойової тривоги. Потім починав шипіти редуктор-розподільник, і доводилося якомога щільніше зачиняти кватирки.

Мишконогов напружено дослухався до всього, що відбувалося, і молив неіснуючого бога про те, аби не скоїлося чогось лихого. “Дітей сусідських жаль, — нервово думалося у такі хвилини. — Та й сам, окрім розлучення з Кірою, не зазнав ні горя, ні щастя. Треба подавати оголошення про розмін квартири”.

Та наставав ранок, і страхи розвіювалися.

Можливо, Мишконогов ще довго угамовував би свій котельний невроз еленіумом чи седуксеном, коли б випадково не потрапив на лекцію професора Дев’ятого “Пізнай себе”. Жвавий товстунець у смугастому джемпері темпераментно проголосив з трибуни товариства “Знання” про початок антропологічної революції. На його думку, вона вже уклинилася в науково-технічний прогрес і проходить непомітно, негаласливо, багато хто й гадки не має про неї. Тим часом учасники цієї революції, немов Рахметов, лежать на цвяхах і битому склі, змагаються з обчислювальними машинами в лічбі, навчаються швидкочитання і прозірливості, плавають у крижаних купелях, голодують і займаються різними видами спорту, тобто, по суті, працюють над створенням нового організму.

— А екстрасенси? — запитально мовив професор, обсмикуючи джемпер. — Можете вірити в них чи ні, але вже той факт, що вони повсюди ввижаються нам, свідчить про те, що треба бути готовими до їх появи, адже мозок наш влаштований так, що звичайно відображає щось існуюче в природі. Кожен з нас потенціально чудесний, — з пафосом закінчив він. — Лише не знаємо, під яким деревом зариті наші чудеса. — І запропонував: — А зараз проведемо невеличкий експеримент. Заплющіть очі, розслабтеся й уявіть, що ви у ванні.

Мишконогов без труднощів уявив, ніби він плаває у гарячій воді. Було так приємно, що він навіть злегка задрімав.