Розділ без назви (47)

Сподобалась мені,

Сподобалась мені Одна дівчинонька,»

— виводили журливу мелодію Ликера і Невінчаний. Гайдук слів не знав і співати не вмів, але чому Божена не співала?

В ту хвилину, коли розчулений піснею Гайдук, наче в машині часу, поринув у далеке минуле цієї землі, він раптом побачив, що метрів за двадцять на старій груші, серед голих, безлистяних гілок, ховається дрон — удвічі більший, ніж вашінгтонський, сталево-сірий безпілотний розвідник-винищувач серії «Яструб» (Hawk), виробництва київського заводу «Артеміда».

Гайдук тихо, наче нічого не сталося, підійшов до маленького столика, заставленого дарами ВІРУ. Невінчаний залишив на лавці сумку, в якій вони принесли подарунки. Повернувшись спиною до дрона, Гайдук намацав у сумці реактивний пістолет «Кліппер» з самонавідними малими ракетами «Оса». В понеділок їздили з «Кліппером» на польові стрільби, і ця експериментальна зброя, здобута Невінчаним прямо у житомирському КБ, сподобалась Гайдуку. Вистрілив з-за стійки, на якій тримався дах літньої кухні.

За столом співали так голосно і натхненно, що ніхто не почув тихого пострілу. «Оса», за якою тягнувся ледь помітний димний слід, прокреслила алогічну траєкторію, злетівши високо в небо, а потім стрімко, мов шуліка, впала на висхле дерево, де завис дрон. Безпілотний вбивця явно не чекав атаки і почав тікати з запізненням туди, де кінчався провулок Лесі Українки й починався лан О'Коннела. Метрів за сто від Аскольдової садиби дрон вибухнув. Уламки вогняним дощем впали на землю. «Хоч би пожежі не наробити», — подумав Гайдук.

За столом побачили спалах.

— Що це? — спитав отець Іван.

— Феєрверк, мабуть, — відповів Аскольд. — Діти пустують.

Невінчаний запитально подивився на Гайдука, який уже повернувся до столу, але нічого не сказав.

Згасаючий день наповнювався сутінками, перші зорі проступили на небосхилі. Гайдук і Невінчаний почали прощатися. Аскольд, отець Іван і Божена вирішили провести гостей до КПП.

Вийшло так, що Гайдук трохи відстав і опинився поряд з Боженою.

— Ви хотіли поговорити...

— Це довга розмова. Іншим разом, — вона глянула йому у вічі, й він відчув, що йдеться про щось дуже важливе.

Йшли мовчки, потім він узяв її руку. Божевільна ідея стрельнула йому в голову.

— Хочете... піти звідси? — спитав, не дивлячись на дівчину. Вона міцно стиснула його руку.

— Хочу.

— Можете пожити в мене. Поїхали зараз.

— Ні, ні, зараз я не можу, — злякалася Божена.

— Коли?