Розділ без назви (74)

67.

Після кількагодинного перебування з залізній скрині, гуркоту і жахливої трясучки (Гайдук навіть був подумав, що його перевозять до харківської євроазіатської міжнародної в'язниці «Дружба народів»), його нарешті вштовхнули до бетонного приміщення без вікон. На стелі поволі крутилися два вентилятори, анітрохи не освіжаючи сперте гаряче повітря. Після довгого перебування в темряві Гайдук мружив очі, намагаючись зрозуміти, куди він потрапив. Боліли зап'ястки, щойно звільнені від наручників. Ні урядового геджета, ні спецназівського годинника на його руках вже не було; на щастя, американський геджет — цей речовий доказ його запроданства клятим америкосам — залишився вдома.

— Ти хто? — почув ззаду чийсь хрипкий голос.

Озирнувшись, побачив двометрового, спухлого від пиятики лисого амбала в тільнику і смугастих штанах каторжника.

— А ти хто? — спитав Гайдук і отримав удар в обличчя, від чого знову почалася носова кровотеча.

— Мовчати, — гаркнув амбал. — Тут я питання ставлю. Ти хто?

— Генерал Гайдук.

— Ти ніхто і ім'я твоє ніщо. Запам'ятай. Твій номер сто тринадцять. Пойняв? Ти хто?

— Генерал Гайдук.

Удар в щелепу звалив його на підлогу. Каторжник ударив Гайдука ногою в пах.

— Хто, питаю?

— Номер сто тринадцять.

— Правильно, — задоволено сказав амбал. — Піднімайся. Скидай шмотки. Все скидай. Ну!

Він гидливо підштовхнув ногою залишки подертої генеральської уніформи, труси, шкарпетки і черевики в куток кімнати, до корзини для сміття.

— Ставай там, — показав на протилежну стінку. Взяв шланг до рук й ударив потужним льодяним струменем, доки Гайдук не задубів й колький біль не з'явився в кінчиках пальців.

Амбал посадив замерзлого на кістку Гайдука на холодний металевий табурет, ніжки якого були вцементовані в підлогу, й почав стригти колишнього генерала жахливою ручною машинкою, що не стільки зрізала, скільки виривала волосся. Закінчивши санітарні процедури, амбал кинув Гайдуку сіре лахміття й старі смердючі валянки, халяви яких були коротко обрізані.

— Одягайся.

На тісній куртці з короткими рукавами зліва на грудях було пришито новеньку прямокутну латку: синій трикутник і номер 113. Гайдук знав, що означає синій трикутник: так позначалися найбільш небезпечні агенти ворожих розвідок під час війни.

Увійшли двоє наглядачів у чорних масках з прорізами для очей і чорних халатах, знову надягли на Гайдука наручники і каптур й повели довгими переходами, спусками й підйомами (на сходах він загубив взувачку, і хтось з наглядачів, узуваючи Гайдукові на босу ногу валянок, сказав: «Сука, ще раз загубиш — ногу відірву»). Брязнули засуви, і він опинився в камері розміром 1x2 метри з високою — до чотирьох метрів — стелею, де з круглого отвору, в якому крутився вентилятор, падало скупе штучне світло. Ліжко, що приторочувалося до стіни, й металева параша — все, що тут було. Подеколи віконце в дверях з рипом відкривалося й чиясь рука засовувала до камери легку нанопластикову тарілку з баландою горохового кольору. Камери стеження згори не зводили з Гайдука об'єктивів. Ніяких зовнішніх ознак зміни часу — ні зміни денного світла на нічне, ні наказів про сон чи ранковий підйом. На стукіт Гайдука до залізних, пофарбованих зеленою «танковою» фарбою дверей і вимог надати йому адвоката ніхто не відповідав, і невдовзі

Гайдук втратив відчуття часу, впав у пастку хроноколапсу, зупинки часу.