Розділ без назви (47)

— Прошу на обійстя, — запросила Ликера.

В прохолодному садочку, під вишнями, стояв святковий стіл, головною окрасою якого був великий пшеничний коровай, оздоблений візерунками — колоссям та шишками. Цей коровай ще був прикрашений маленькими пташками з білого тіста, які веселою зграйкою обліпили зусебіч хлібину. Стояли невеличкі глечики пряженого молока з апетитною шкірочкою, тарілки з холодцем, банки з медом, масло, домашні ковбаси, сир, яйця.

Невінчаний витягнув з сумки подарунки: дві пляшки французького шампанського, вірменський коньяк, фінську горілку, шотландське віскі, банку чорної ікри, бразільську каву, ананас, шоколадні швейцарські цукерки. Аскольд подивився на дари, але нічого не сказав: просто прибрав їх на невеличкий стіл, що стояв під навісом, неподалік літньої кухні.

На обійстя увійшов молодий священик учорній рясі, з невеличким кипарисовим хрестиком на грудях. Був невисокий, русявий, з довгим волоссям й уважним лагідним поглядом. Він поглянув на Гайдука, наче знав його.

— Знайомтесь. Отець Іван, настоятель нашої церкви, — представив гостя Аскольд.

Нарешті всі всілися, діти втихомирилися, й отець Іван прочитав молитву:

— В ім'я Отця, Сина і Святого Духа, — сказав він, і Гайдук автоматично перехрестився, не думаючи про молитву.

— Сине Божий Христе, Спасителю наш, — продовжував неголосно священик, наче перед ним насправді стояв Христос. — Зібралися тут, націй землі, щоб скуштувати Твій хліб й почути слово Твоє. Ти спокутував гріхи наші своєю смертю і воскрес, щоб дати нам віру й надію на Твоє пришестя. Благослови у своїй доброті цих дітей, цих жінок і чоловіків, ці дерева і цих тварин, цю їжу і цю воду. Дай нам сили терпіння і почуй страждання наші і народу нашого, навчи й просвіти нас, Твоїх рабів, як жити не ув гніві праведнім, а в смиренні християнському. Дай нам знак Твоєї любові й милості, й спаси нас. Амінь.

Він подав руку Аскольду й Ликері, які сиділи поряд з ним, ті — гостям. Божена подала ліву руку Гайдуку, а той потиснув теплу долоньку маленькій Михайлині. Всі схилили голови, и запала тиша, яку порушив порив вітру, що пройшовся по листю, зігравши незрозумілу коротку мелодію.

— Прошу частуватися чим Бог послав, — запросила Ликера. Аскольд почав краяти коровай й роздавати скибки гостям. Невінчаний кинув трагічний погляд до Гайдука, посилаючи тому сигнал — ось як ми підзалетіли з вами, пане генерале: ці люди не вживають алкоголю, наче мормони чи інші сектанти. А наче ж нормальні.

«Вони мають вигляд набагато кращий, ніж «нормальні», — подумки відповів йому Гайдук. А втім, він слухав уважно розповідь Аскольда про життя-буття.

— Спочатку я працював гончарем, продавав свої вироби на ярмарках. А коли зустрівся з Ликерою, — він з ніжністю поглянув на вагітну дружину, — зрозумів, що це не діло для молодого чоловіка. Завели землю, небагато — чотири гектари. Гроші дали родичі з Клівленду. Ну і так потроху — потроху... Тепер у нас шестеро корів, воли, якими оремо землю... Трійко коней, є свині, гуси, кури...

— І як же ви з цим упоруєтеся? — спитав Невінчаний.

— В основному самі все робимо... От Божена добре нам навесні допомогла... Але коли сутужно — наймаємо двох-трьох робітників з безземельних.

«Історія — як гончарний круг, — подумав Гайдук. — Глиняний світ формується руками гончара. А потім за порухом пальців розвалюється й перетворюється на купу знеформленої глини. І все починається спочатку».

Аскольд мало був схожий на Божену: в Америці Гайдук відніс би його до групи латиносів — засмаглих, чорнооких кремезняків.

— І уявіть собі, — продовжував Аскольд О'Коннел, син нащадка ірландських повстанців та українки, — що українські ЗЕКи стали найбагатшими землями в Україні! Врожайність у нас втричі вища, ніж середня по державі.

— А податками не гноблять? — спитав Гайдук.

— Ні. Адже прийняли закон, щоб не брати з ЗЕКів податків. Ми заробляємо також на меді, молоці, м'ясі, на ремеслах...

«Тільки ігорного бізнесу не вистачає», — згадав Гайдук індіанські резервації.