Розділ без назви (47)

— Хотіла б з вами поговорити окремо, — прошепотіла Божена під час Аскольдової промови.

— Добре, — він стиснув її долоню. У відповідь почув легкий рух її пальців.

Посередині обіду до них приєднався коваль Микола — жилавий чолов'яга, що припадав на праву ногу, через що його всі звали «Кривий Микола». Був трохи напідпитку, говорив голосно й гостро. Знайомлячись з гостями з Києва, спитав Гайдука:

— А ви де працюєте? Бізнесмен?

— Ні. Я генерал, — всміхнувся Гайдук.

— О, генерал! — зрадів Микола. — Вперше в житті бачу живого генерала! То як, пане генерале, вже готуєтесь?

— До чого?

— До великої різанини.

— Миколо, заспокойся, — намагався вгамувати коваля Аскольд. Ликера повела дітей до хати — укладати до сну, з нею пішла і Божена. Чоловіки залишилася самі.

Кривий Микола не всівся за стіл, на якому не було горілки, а шкутильгав навколо столу, викрикуючи наболіле:

— Мене можна заспокоїти. Чарку б поставили — і все. Нема Миколи... А людей як заспокоїти? Ви ж не знаєте, пане генерале, що в нашій кузні, та й в інших ЗЕКах теж, зброю виготовляємо: ножі, сокири, коси, можемо зробити й дещо серйозніше.

— А що сталося ?

— Що сталося? — зупинився Микола. — Невже не чули? Ми хоч без телевізора, але знаємо: чорна орда суне на нас, москалі і монголи, чеченці і чорножопі різні — хліб їм наш потрібен. Он Аскольд не вірить, тяжко працює на землі, куркулем став. А вони прийдуть — і в першу чергу його розкуркулять, на Сибір вишлють. Нікого не пожаліють... І всім жиди заправляють. Фрідмани різні. Хочуть нас знищити... А цей гівнюк — гетьман наш — нічого не робить, щоб врятувати залишки України.

— Миколо, Миколо, що ти верзеш? — перелякався Аскольд. — Ходімо, дам тобі чарку. Ось бачиш, скільки цього добра навезли?

Він вийшов з-за столу й подався до літньої кухні. До них охоче приєднався Невінчаний. Гайдук залишився за столом наодинці з священиком.

— Біда, — похитав головою отець Іван. — Він утратив ногу на війні з ЕнРосом. Москалів не любить. Але каже правду.

— Яка ж та правда? — поцікавився Гайдук.

— Правда в тому, що в народі — величезний потенціал ненависті. Повстанця Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина — в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх — багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...

— А мені здалося, що у вас так весело. Це свято — таке чисте...

— Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? — задумливо запитав самого себе отець Іван. — Ми сьогодні відзначали день народження святого мученика Ісаакія Долмацького. Знаєте таке прислів'я: за Феодосією Ісаакій, виповзає з нір гад всякий.