Розділ без назви (108)

100.

До Гайдука, який разом з Невінчаним і Палієм-батьком у синьому «Форді-Скорпіоні» наближався до Вінниці, додзвонився майор медичної служби Бойко з київського військового госпіталю. Чути його було погано — можливо, перешкоджали дощ і сніг, що тримали Україну в тривалій облозі, можливо, служби електронної розвідки і захисту Орди почали більш жорстко контролювати розмови, що велись через розвідувальний супутник ВІРУ.

Ігоре Петровичу! — почув Гайдук голос Бойка крізь тріск і гудіння, — ви пам'ятаєте хворого, який лежить у нас в гематології?

Гайдук згадав худе обличчя російського контр-адмірала Феоктистова, якого він забрав з острова Евіа й поклав до госпиталю. У контр-адмірала знайшлася дальня родичка в Києві, яка погодилась доглядати хворого, приносити до відділення овочі й фрукти. Феоктистову навіть стало краще.

— Що з ним?

Невінчаний, об'їжджаючи заповнені каламутною водою дірки на дорозі, навіть не матюкався, щоб не перешкоджати розмові Гайдука.

— Дуже погано, Ігоре Петровичу, — пробився голос майора Бойка. — Сьогодні вранці прийшли до нас яничари, хотіли забрати контр-адмірала. Ми ледве відстояли, сказали, що ось-ось помре... Але вони увечері прийдуть іще, і, якщо він не помре...

— Ви по суті можете? Ви баба Дуня чи офіцер? — почав закипати Гайдук.

— Яка баба Дуня? — не зрозумів майор.

— Fuck you, — тихо лайнувся Гайдук. — Доповідайте.

— Феоктистов півгодини тому дав наказ на пуск.

Тут прийшла черга Гайдука не розуміти.

— Який пуск?

— Ви генерал чи баба Дуня в погонах? — роздратовано сказав майор. — Пуск — це, згідно з бойовим статутом, «дія, спрямована на запуск ракети».

— Звідки знаєте ?

— Сам чув, як він давав команду. Спочатку не зрозумів — якісь цифри, мабуть, координати, шифри, дальність, чорт зна що, а потім сказав: віддаю наказ на пуск. Я коли зрозумів, спробував забрати геджет, але він синій став, бідний, мені його жаль стало... А якщо він на госпіталь навів ракети? Тобто, на Київ? Як мене чуєте?

— Зупиніться, — наказав Гайдук.

Невінчаний і Палій перезирнулися. Невінчаний підрулив праворуч, потихеньку, щоб не перекинутися в кюветі, під'їхав до узлісся. Гайдук вийшов під холодний дощ, струсив з невисокої ялинки воду і сніг. Чомусь згадав, як з Боже

ною під'їжджали до мокрих осик на околиці Києва, неподалік від окружного шосе. Наче сто років тому це було.

Знехотя, бо мокро і холодно, з електромобіля вийшли Невінчаний і Палій, не розуміючи, що сталося з Гайдуком.