Розділ без назви (41)

36.

Вилітали вранці. Падав сухий травневий сніг, висріблюючи чорну «черепаху», біля якої Гайдука чекав Невінчаний. Григорій змерз у своєму парадному темно-зеленому мундирі ВІРУ й тому витанцьовував на бетонному посадковому майданчику, де стояли бойові гелікоптери та винищувачі вертикального злету з охорони гетьмана. Вони зайняли пасажирські місця в «черепасі»: це була п'ятимісна невеличка машина, не призначена для ведення бойових дій, хоча й несла на собі озброєння — чотири ракети «повітря-земля», два кулемети й одна авіаційна 22 мм гармата.

Пілот-водій і бортмеханік «черепахи» вивчали комп'ютерну карту маршруту й перевіряли системи управління. Всередині було тепло, і Невінчаний скинув френч. Під лівою пахвою в кобурі стирчав нерозлучний супутник Григорія — пістолет-кулемет Мікро TAR-22.

Гайдук вперше бачив німецьку «черепаху» виробництва концерну BMW: добра компоновка внутрішнього простору, VIP-івській комфорт, німецький педантизм у всіх деталях. Американські бойові та поліцейські «черепахи» були набагато потужніші й краще озброєні. Гайдук пам'ятав своє враження, коли вперше у випробувальному центрі фірми "Raytheon" у Канзасі побачив FAV-TI (Flying Armored Vehicle-Turtle I) — велику літаючу тарілку, схожу на черепаху, непроникно-чорну, без видимих ілюмінаторів та ознак зброї.

Ця загадковість і непроникність зачаровували. Спочатку американці піддали випробуванням захисні властивості «черепахи»: на полігоні тарілка була обстріляна з гармат та протитанкових ракетних комплексів. «Черепаха» сховалася за завісою потужних вибухів, які, здавалося, розкололи її, як крихку яєчну шкаралупу. Але коли фонтани землі впали, а дим розвіявся, всі, хто був на випробуваннях, побачили чорний силует неушкодженого бойового літального апарата.

Гайдуку була надана честь спостерігати таємні випробування тільки тому, що він запропонував американцям бартер: постачання принципово нових водно-водневих потужних двигунів компанії «Січ-Мотор» з Запоріжжя взамін за передачу Збройним Силам України кількох «черепах». Це була взаємовигідна орорудка, яку санкціонували особисто гетьман Махун і президент Ван Лі: як колишній танкіст, гетьман з захопленням переглянув документальний стереофільм про техніко-тактичні та бойові якості «черепах», які стали новим стрибком в гонці озброєнь, поєднуючи характеристики танка, бронетранспортера, гелікоптера та машини-амфібії. Махун з завмиранням серця й жалістю (що не йому доведеться воювати на цих машинах) спостерігав, як «черепахи» стрімко летять над землею на висоті одного-двох метрів, злітають при потребі на висоту 20 — 50 метрів, ведуть інтенсивний знищувальний вогонь, прориваючи оборону противника і сіючи паніку в його тилах і центрах управління. Гетьман повністю схвалив оборудку Гайдука і присвоїв йому звання полковника. Це був 2070 рік. Уже перші п'ять бойових «черепах», перекинутих з європейських баз Конфедерації до Києва, спричинили злам у війні України з ЕнРосом: після ударів «черепах» у районі Вишгорода, коли була знищена резервна Добровольча армія ЕнРосу ім. генерала А.Денікіна, російська корпорація почала евакуацію своїх військ з Києва, Житомира та Хмельницького.

«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки — наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння — отже, немає Різдва?» — запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера-27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.

— У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.

— Слухаюсь. — Григорій побоявся двозначно посміхнутися.

Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім — з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки — голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках — автомати ІЖ-107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.

Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:

— Етот хохол останєца тут.

— Ні, — сказав твердо Гайдук. — Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.

Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.

Перед палацом Басманова — велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50-х років минулого століття — побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський — веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно-чорно-зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво-червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно-червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? — подумав Гайдук — Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло-рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».

У величезному вестибюлі палацу, оздобленому рожевим італійським мармуром і теракотового кольору китайським коштовним камінням, їх зустрів дворецький з білою перукою на голові, в золотистому камзолі та білих панчохах й венеційських, на підборах, черевиках з рожевими бантами.

— Єго сіятельство прімєт вас in ten minutes. He's praying now.

— Great,— погодився Гайдук.

Поки вони чекали, піаніст, що грав на білому роялі, та арфістка втішали їхній слух музикою з «Лебединого озера».

Пролунав мелодійний дзвінок, і дворецький занепокоєно глянув на Невінчаного: