Розділ без назви (84)

77.

Того ж вечора лікар Юра, який чергував по лікарні, прийшов до палати Гайдука з незмінним універсальним діагностичним апаратом. Відчувалося, що лікар чимось схвильований. Підключаючи датчики УДА, він кілька разів переплутав канали, чого з ним раніше не траплялося. Нарешті на екрані лептопа з’явилися знайомі схеми і зображення, що свідчили про покращення фізичного стану Гайдука.

— А ось давайте ще тут поглянемо, — мурмотів Юра, граючи на клавіатурі апарату як вправний піаніст. Гайдук прочитав:

ГЕТЬМАН СЬОГОДНІ ЗАГИНУВ. МОЖЛИВО ЙОГО ВБИЛИ. КЛИНКЕВИЧ ПРИЗНАЧЕНИЙ НОВИМ ГЕТЬМАНОМ. ВАМ ТРЕБА НЕГАЙНО ТІКАТИ ІНАКШЕ ВАС УБ'ЮТЬ. ЗАРАЗ ПІДЕТЕ ДО КАБІНЕТУ ЛІКАРЯ. УРА.

— Ой, — заклопотано сказав лікар Юра, — це мені дуже не подобається. Боюсь, щоб знову не відкрилася кровотеча. Тут болить?

— Дуже, — застогнав Гайдук.

— Тоді до кабінету. Зроблю вам блокаду. Тримайтеся за мене.

В кабінеті лікар Юра поклав Гайдука на маніпуляційний стіл й поставив ширму так, щоб закрити в'язня від камери спостереження. Брязкаючи хірургічними інструментами, Юра дав Гайдуку м'якеньку маску з полілату — останнього витвору нанотехнології. Гайдук натягнув маску на голову, а лікар Юра дістав з шафи дзеркальце й простягнув в'язню.

— Ой, болить дуже! — скрикнув Гайдук, побачивши, на що він перетворився. — Обережно.

— Сто тринадцятий, терпіть, козаче. Отаманом будете! — суворо наказав Юра.

У дзеркальці відбивалося обличчя лисого, змореного літами, тяжкою працею і алкоголем роботяги з кущавими бровами і глибокими зморшками — типове середньостатистичне обличчя, що його важко було запам'ятати. Гайдук, стогнучи, бо й справді було боляче, перевдягнувся в сіру спецівку й подерті штани служника моргу, а на шию повісив бейдж з трьома рівнями захисту. Встиг запам’ятати, що він — Іван Остапенко.

Лікар Юра жестом показав, що треба поспішати.

— Лікарю, — спитав жалібно Гайдук, — а якщо вночі знову розболиться?

— Я закінчую чергування, але передам вас колезі Євлогію. Він зробить вам уколи. Все, все, ідіть.

Вивів Гайдука через мертву зону у системі спостереження й виштовхав у коридор. Там Гайдука вже чекав напарник у такому ж сірому вбранні. Він голосно лайнувся:

— Ваню, твою мать... Ти що, знову набрався? Пішли, мертв'яки чекають.

Вони зайшли до прозекторської, де стояв нудотний сморід нутрощів. На столах лежало шестеро покійників, але не всіх можна було вивозити: не були оформлені документи й не проведено прощальний ритуал. Тільки троє тіл пройшли належні процедури. Прозектор у присутності режимного офіцера прикладав до грудей, вже зашитих після розтину, електроди і ще раз умикав струм високої напруги: покійники сіпалися в судомах.

Гайдук, щоб не бачити цього, підійшов до дверей, що вели у сусідню кімнату, і тихо прочинив їх. Те, що побачив, жахнуло його ще більше: на столі лежав голий, воскового кольору гетьман К-Д. Махун. Гайдук упізнав його по татуюванню на руках, де зображені були танки різних типів. Над скаліченою головою гетьмана похилився якийсь професор трупних наук, либонь, посмертний косметолог, який прикладав до спотвореної лівої частини обличчя новеньку пластикову напівмаску. Професор акуратно розчісував щіточкою чорний штучний вус, що оздоблював пластикову половину гетьманової голови.

Гайдук причинив двері й заплющив очі. Йому стало невимовно жаль старого гетьмана і соромно — наче підглядав щось сокровенно-потаємне, не призначене для чужих очей.

Запакувавши покійників, що пройшли очищення електрострумом, у чорні мішки, які були опломбовані режимним офіцером, вони завантажили трупи на візок, поклавши мішки один на другий, й подалися до вантажного ліфта. З ними йшов молодий вертухай у чорному, який допитувався, чому Іван сьогодні такий невеселий.