Розділ 17. Листи

«Я знов починаю страшенно нудьгувати тут, у Львові, щиро кажучи, тому, що перебуваю так далеко від тебе; мені нудно скрізь, де б я не була, якщо тільки поруч немає тебе. Це життя порізно, mon bon ami, допомогло мені усвідомити, як безтямно я тебе кохаю. Воно відродило у мені всі ті сентименти, які ти раніше будив. У Гамбурзі мені іноді здавалося, що кохаю тебе вже не так щиро, як у Яссах, Херсоні чи Гродні. Та відколи ми розсталися з тобою, я переконалася, що якраз навпаки — я кохаю тебе ще дужче, ніж будь-коли до того. Раніше я кохала тебе без тями, але могла складати собі якісь плани; нині я вже на це не здатна. Єдине моє бажання — подобатися тобі і кохати тебе аж до могили. Ти добре знаєш, mon bon ami, що раніше моя голова працювала без передиху; тепер вона вже спокійна, душа моя вгамувалася; і якби не клопіт, пов’язаний зі справою про розлучення, якби не моє величезне бажання стати нарешті вільною і цю свою свободу присвятити тобі, то, гадаю, вже ні про що не думала б… Я довірила тобі, mon bon ami, усе своє щастя; якщо його не збудуєш ти, то більше ніхто на світі нездатний це зробити; тому хоч про що я думала б, усе це однаково нічого не дасть. Я хочу, аби ти став господарем моєї долі, а я увесь свій час віддам голубленню наших малих янголят. Ніколюшка гарний, як моє кохання до тебе. Але я не люблю на нього дивитись, бо не хочу, щоб на світі був хтось гарніший за Котулю. І водночас не можу опертись своєму бажанню увесь час його пестити; він такий милий, я ніколи не думала, що цей великий ротик так погарнішає, що плескатий носик стане аж такий витончений, а блакитні очка такі чорні й прекрасні. Він неначе створений для того, щоб його намалювати. Цей малюк затьмарить бідолашного Котулю. В Умані ми його нікому не показуватимемо; треба зміцнити репутацію Котулі, перш ніж Миколай твердо вступить у життя. Adieu, mon bon ami, мабуть, матимеш мороку з моїми закарлючками…»

15 вересня 1795. Тульчин. Станіслав — Софії

«Ма chere Sophi! Отримав твого листа, сповненого натхнення після відвідувань „Аркадії“. Я розумію твої відчуття, бо сам не тільки обожнюю парки та сади, а й люблю займатися їх облаштуванням, створювати щось неповторне, що відрізнялося б від усього, раніше баченого. Тому я розумію твоє захоплення парком Радзивіллової. І звичайно, ми створимо в Криму щось маленьке, але фантастичне у твоєму маєтку в Місхорі, або щось грандіозне, але водночас граціозне в Масандрі. Тільки трохи пізніше. Чому? Я зараз тобі все поясню. Я вже в Тульчині і перебуваю у піднесеному настрої: по-перше, моя кохано, я в передчутті, що вже скоро ми побачимося, по-друге, Жозефіна майже згодна повернути мені свободу. А це означає, що буквально відразу я її позбудуся (жартую), бо мрію про це більше за все на світі. Мій кузен Вінцентій не може спокійно дивитися на мене й каже, що якби у мене були крила, я б літав. Так і є насправді. Мені здається, що я зараз закоханий у цілий світ. Я люблю твого чоловіка пана Вітта і впевнений, що він щиро бажає тобі щастя (а я маю таку впевненість, бо отримав від нього листа). Нам необхідно почекати ще трошки-трошки і тоді… Що буде потім, залежить тільки від нас, але це буде щастя, життя наповнене і гармонійне… І нарешті, чому ми зараз нічого не будуватимемо в Криму? Ми з Метцелем придумали щось цікавіше. Що? Про це я напишу у наступному листі».

25 вересня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Челецький привіз мені твій лист. Отже, це вже напевно, що вона охоче погодиться на наше щастя? Ти навіть не уявляєш собі, яка я щаслива! Ти кажеш, що любиш пана Вітта? Я також мала б любити ту, яка повертає тобі свободу. О Боже мій, я не тільки любитиму її, а навіть, якщо була б в Україні, я побігла б до неї і впала б їй у ноги, щоб подякувати! Вона на все погоджується, не заздрить нашому з тобою щастю, робить усе добровільно — то що ж тепер могло б стати мені на перешкоді любити її, які претензії я могла б до неї мати? У мене вже немає на них таких підстав, як тоді, коли я думала, що вона стоїть на заваді нашому щастю. Mon bon ami, серце, яке так ощасливили, як моє в цю хвилину (а яке ж то буде щастя, коли мені ще вдасться тобі подобатись!), не може нікого ненавидіти. Я не зла, ти про це добре знаєш, але відколи я певна, що ми разом проживемо наше життя і ніхто не затьмарить нашої радості, я відчуваю в собі безмежну доброту; все навколо здається мені добрим, усе мені подобається, природа — й та, здається, сповнена незвичайної краси. Давидова каже, що я виглядаю набагато краще зараз, ніж будь-коли раніше, що я стала гарнішою, приємнішою, веселішою, цілком іншою, ніж була у Схірі, хоч у тій чарівній місцині я почувалася такою щасливою…»

28 вересня 1795. Тульчин. Станіслав — Софії

«Мила моя Софі! Якщо я зараз скажу, що в мене чудовий настрій, то це буде неправда. Настрій не просто чудовий, а чарівно чудовий. З кожним днем я відчуваю себе все щасливішою людиною, бо день нашого з’єднання все ближче. Жозефіна пакує валізи і збирається до Петербурга, але це і не дивно. За час моєї відсутності у Тульчині прибутки від маєтків різко впали. Не хочу себе вихваляти, але змушений констатувати, що моя присутність як господаря тут просто необхідна. Непросто виростити врожай, але ще складніше його продати. Ось тут і потрібне чуття економа, розумний ризик гравця, вміння блефувати та інші якості, якими я володію.

Ось чому, mon ange, я тобі писав у минулому листі, що ми зараз не будуватимемо в Криму. Я хочу мати сад тут, де ми постійно перебуватимемо. Більш того — я вже захоплений цією ідеєю. Відкрию тобі маленький секрет, хоча обіцяв Метцелю міцно тримати язика за зубами. Але мені кортить поділитися зі своєю коханою якнайшвидше! Ми знайшли найромантичніше місце під Уманню. Тут є де розгорнутися найбільш поетичним та художнім задумам. Навіть те, що ми змалювали з Людвігому своїй уяві, коли обстежували це місце, більше схоже на філософію, ніж на художній образ. Та й клімат в Умані дуже м’який, що дозволить „приручити“ тут дерева не тільки з Італії, а й з Азії та Африки. Аби вистачило часу й сил… Усе, більше ні слова про парк.

Серденько моє, як усе-таки тяжко знаходитися далеко від свого кохання, але будь спокійна, тільки своїм спокоєм ми зможемо досягнути нашої мети. А мета наша — щасливе життя разом. До речі, Вінцентій зі своєю новою дружиною Оленою палко мене підтримують. Та я розумію, що робити їм це не важко — вони разом… Цілую тебе тисячу разів».

10 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Кур’єр пана Майєра привіз мені твій лист від 28 вересня. Серце моє радісно забилося, коли я побачила, що його написано в Тульчині, та тільки-но я дочитала цей милий лист до кінця, як відчула себе найщасливішою людиною на світі. О так, mon bon ami, я, безперечно, народилася під щасливою зіркою і сподіваюся, що моє щастя відтепер перепинить дорогу смуткові до тебе. Лише вчора ввечері я отримала цей дорогий для мене лист, який провіщає моє щастя. Ніхто ще не був до такої міри переповнений почуттями ніжності, кохання і вдячності, як я; мені насилу вдалося приборкати свою радість. Заприсягаюсь, що минулої ночі я й на хвилину не заснула; але мені хотілося б, щоб причиною мого безсоння завжди були подібні найпрекрасніші почуття. Я мільйон разів цілувала Котулю, який увесь час спить зі мною. Відколи я впевнилася, що він вважатиме за щастя для себе називати тебе татом, він став мені ще дорожчий.

Падаю тобі до ніг на знак вдячності за твоє доброзичливе ставлення до тієї, яка погоджується повернути тобі свободу, все, що ти зробиш для неї і для твоїх дітей, здобуде в моїх очах іще більше схвалення. Я не люблю пана коронного підкоморія Вінцентія Потоцького, а тебе, mon ange, просто обожнюю, бо ти ні в чому не нагадуєш таких типів, як він. Він кидає свою жінку, одружується з тією, яку кохає, але не дотримує своїх зобов’язань щодо першої. Уяви собі — ця нещасна жінка не має тепер із чого жити, і мені це дуже болить…»

15 жовтня 1795.Львів. Софія — Станіславу

«Якби після всього того, що ти для мене зробив, щось іще могло мене в цьому світі розгнівати, то я мала б зробити тобі невеликий докір: чоловік із Тульчина, годинникар, сподіваюся, казав тобі, що їде до Львова, а ти відпустив його без листа до мене. Mon bon ami, як я засмутилася! Ти добре знаєш, що на відстані від тебе єдина моя втіха — це твої листи.

Графиня Діана де Поліньяк тут уже третій чи четвертий день. Приїхала мене провідати, каже, що хоче якийсь час пожити в Україні. У неї велика родина, і я дивуюся, як вона дає собі раду через нестатки, я просто закохана в неї, така вона гарна. Я бачила її двічі, хочу ще сьогодні ввечері відвезти їй свій лист до тебе. Ця родина всіляко підтримувала мене, коли я була у Франції, і якщо я любила цих людей, коли вони купалися в розкошах, то люблю їх іще більше у теперішніх злигоднях. Вона розраховує на те, що зможе провести частину зими в маєтку Северина Потоцького, й хотіла б у майбутньому взяти тут в оренду якесь село. Вона мріє так улаштуватися, щоб ми могли часто бачитись. Зізнаюся тобі, що я теж цього прагну. Товариство цієї особи тобі дуже заімпонувало б — вона зовсім не така, як наші емігранти з Гамбурга. Якби ти був такий добрий і віддав їй в оренду якесь село; спробуй це зробити, щоб вона була близько від нас, бо мені хотілося б і далі підтримувати наше знайомство.

Пані Вієльгорська, пан Дейм і пан Ґаламберґ зустрілися сьогодні завдяки щасливому випадку в мене на обіді. Котуля пречудово забавляється з ними. Давидова запевняла, що Миколай гарніший, думки поділилися, і тоді Вієльгорська сказала: „Треба запитати про це Констанція“. Ми запитали, і він відповів: „Мій братчик гарніший“. Тоді ми запитали, чи він ще й розумніший. „Я розумніший. Миколай для цього занадто дитина“. Цей його вислів просто чарівний. Я раділа від думки, як він тебе потішатиме; я певна, що ти щиро його полюбиш. Він добра дитина.

Цей лист ітиме довго, бо графиня Діана де Поліньяк подорожує поволі. Через те я нічого не пишу тобі про свої справи. З нетерпінням очікую важливі для нас вісті і вмираю від бажання знову побачити тебе. Боже мій, як довго тягнуться для мене дні на відстані від тебе!»

19 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«З того моменту, як я отримую твої листи з Тульчина, з того моменту, як мої справи пішли на краще, я неймовірно щаслива. Дай Боже, щоб Жозефіна й далі не змінювала своїх намірів, щоб і далі не шкодила нашому з тобою щастю.

Я вже менше дратуюся з приводу своїх справ, почуваюся добре, в чудовому гуморі, навіть трохи погладшала; тепер ти вже не скажеш, що я худа. Будую собі якнайкращі плани, лягаю спати задоволена, сплю добре, а мої пробудження просто казкові. О так, mon ami, я тепер розкошую своїм щастям і насмілюсь навіть сказати, що заслуговую на нього, бо знаю, чого воно мені коштувало. Наші хлоп’ята стають для мене щоразу дорожчими; вони чудові, ти полюбиш їх усією душею, бо один із них дуже гарний, а обидва дуже милі. Котуля зачарує тебе своєю добротою. Adieu mon ange, мій любий elpida, щастя моє! З величезним нетерпінням чекатиму від тебе вістей! Позавчора я передала тобі лист графинею Поліньяк. Завтра або післязавтра передам наступний — через людину, яка їде до України. Хотілося б уже самій відвезти тобі свої листи; я задоволена й щаслива, але терплю жахливі муки від того, що так далеко від мого любого elpida, а мені так хочеться опинитися біля нього…»