Розділ «1 Грибна пора»

Спочатку ще чоловік прикривав, маючи службу. Потім, коли його забрали і він помер у божевільні, треба було щось думати, щоб не мозолити очі радянській владі. Козуб міг би прикривати її просто так, баба Галя вилікувала його тещу, не давши розвинутися повною мірою раку шийки матки. Та радянський міліціонер не був би радянським міліціонером, якби не користався зі службового становища. Тим більше – тут, у сільській глушині, куди не всяка машина заїде, а рейсові автобуси восени та навесні можуть часом не заїхати, грузнуть у багнюці.

Ось і урочище Сиве.

Хто й чому його так назвав, не знала навіть баба Галя. Скільки себе пам’ятала, це місце визначали саме так, і тут, в урочищі Сивому, водилися не лише білі, а й хрящі та моховики. Цих грибів майже ніхто не брав. Або лінувалися щось із ними робити, або просто не вважали за їстівні гриби.

Вона ж чудово давала їм раду, і Тонька, найдовіреніша особа, часом навіть приторговувала ними, передаючи разом із висушеними біляками на спецзамовлення до кількох тернопільських ресторанів і закритих їдалень для партійного керівництва. По селах у ягідні та грибні сезони їздили непоказні кур’єри, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди їхати, до кого, скільки треба платити і на що ці гроші списати. Антоніна взялася за посередництво між ними та бабою Галею, бо до неї вони точно не ризикнули б заявитися навіть неофіційно: репутація дорога.

Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високій траві ще трималася, під ногами було мокро. Завершивши спуск, віддихалася, поправила хустку, край якої трошки збився на очі, пошукала очима замашну палицю – озброївшись такою, гриби знаходити легше, від частих нахилянь їй уже починала боліти спина, треба пролікуватися зміїною отрутою…

Жінка зачепилась очима за потрібну палицю.

Тоді побачила людину.

Чоловік лежав під дубом долілиць і, здавалося, спав.

Та вдосвіта тут, у лісовій глушині, на самому дні урочища, просто так спати ніхто не буде. Випадково сюди ніхто не заходить, і баба Галя раптом дуже захотіла, щоб це був хтось із знайомих грибників. Хтось, хто з доброго дива вирішив прилягти зрання на вологу від роси серпневу травичку, подрімати на свіжому повітрі. Але, навіть не наблизившись, Галина Дорош чудово розуміла: це не так.

Коли підійшла ближче та навіть обережно гукнула, чоловік не ворухнувся. Не було поруч із ним і кошика. Та й одягнений він був не для лісової мандрівки.

Раптом немолоду жінку охопив страх. Вона, знаючи це урочище й цей ліс уздовж і впоперек, боялася – ось зараз хтось недобрий вийде з-за дерев і вона не встигне навіть слова сказати, опиниться долі поруч із цим незнайомцем. Та жах тримав її недовго. Мотнувши головою і перехрестившись кілька разів, Галина Дорош обережно поставила кошик на траву, нахилилася до лежачого, поклала руку на плече. Трошки зусиль – і ось чоловік лежить на спині.

Мертві очі дивилися просто в ранкове небо.

За своє життя Галина Дорош уже бачила трупи. Застала війну в досить дорослому віці. Ховалася по лісах від бомбових дощів, тікала від вивезення на роботи до Німеччини. Згодом її родина чи не єдина на все село була повірила повстанській листівці, знялася та втекла від переселення до Сибіру. Воєнні й повоєнні роки привчили юну Галину до того, до чого дівчата звикати не мусять, – дивитися на вмерлих наглою смертю без трепету та переляку, лише з покірним смутком.

Але, зазирнувши у ці мертві очі й тільки тепер упізнавши того, кого знайшла в урочищі, жінка зробила крок назад, не втрималася, сіла на землю.

І закричала.