Розділ «28 Чорноморець, матінко»

Автоматна черга розірвала лісову тишу.

Інстинкт підломив Ігореві ноги, він упав навколінки, незграбно доліз до найближчого стовбура, притулився плечем. Він уже бачив – стріляв Дмитро, садячи короткими чергами понад людськими головами та перебігаючи при цьому від дерева до дерева.

– Не стріляти! Не стріляти! – загорлав Князевич, так і не визначившись, кому наказує або, швидше, кого просить: дезертира чи солдатів, котрі полюють на нього.

Замість відповіді татакнула ще одна черга, потім – іще одна, з іншого боку. Це огризалися солдати, вони відкрили вогонь без наказу, такого наказу Ігор не чув. Вояки або злякалися раптом за своє життя, натрапивши на несподіваний опір, або просто вирішили постріляти, як уже отримали в руки зброю з бойовими патронами.

– Припинити вогонь! – надривався Ігор зі свого місця, навіть не уявляючи в той момент, що також може стати для когось мішенню. – Не стріляйте, НЕ СТРІЛЯЙТЕ!

Знову черга. Віяло куль увіп’ялося у стовбур майже над його маківкою. Зрозумівши нарешті небезпеку для себе, Ігор сповз донизу, втягнув голову в плечі, та все одно не переставав волати:

– НЕ СТРІЛЯТИ! ВІН ЗДАЄТЬСЯ, НЕ СТРІЛЯТИ!

Тим часом Дмитро Ярчук знову стрімко змінив вогньову позицію. Весь цей час він був у полі зору Князевича, а той, своєю чергою, бачив – солдати сунуть уперед широким фронтом, поволі стискаючи кільце. Та все одно хлопець міг іще вирватися. Бо про дві його переваги, стрімкість і чудове знання цих лісів, вояки навряд чи знали. Довго не побігає тепер, особливо після цієї бійні. Та якийсь час він матиме.

Ігор не був певен, що Ярчук збирається скористатися з переваг. Хоча ні, однією поки озброївся: швидко рухався від дерева до дерева, не даючи пристрілятися.

– Не стріляй! – Князевич у цей момент не знаходив інших слів.

Притиснувшись лівим плечем до широкого стовбура, Дмитро коротко глянув у його бік. На обличчі грала дивна, шалена, радісна і в усьому цьому – трошки божевільна посмішка.

– Чорноморець, матінко, чорномо-орець! – проспівав він уголос, тоді розвернувся, вдарив короткою чергою перед собою, зовсім не цілячись.

Коли стрельнуло у відповідь і кулі поцілували дерево в кількох сантиметрах від лиця, Дмитро повернувся, втиснувся спиною в стовбур – аби відштовхнутися й перескочити під захист іншого, сусіднього. Стрибок зробив під свист куль, а коли заховався за наступний стовбур і вперся плечем, знову проспівав, фальшиво, але лунко й чисто:

– Вивів мене, дівчину, на моро-озець!

Строфу закінчив пострілом – і новий стрибок. Схоже, йому з незрозумілих Ігореві причин починала подобатися така гра зі смертю.

– Вивів мене босую та й пита-ає!

Коротка черга. Зміна позиції.

– Чи ж мороз, дівчино, чи нема-ає!

Скинувши автомат уже вкотре та виставивши дуло з-за дерева, Дмитро натиснув на спуск. Нічого не відбулося. Автомат мовчав.

– Кинь зброю! – розривався Князевич, не маючи змоги втрутитися й від безсилої люті стукаючи ногою по землі. – Не стріляйте! Дімо, зброю кинь!