Розділ «14 Галетне печиво»

– Добре хлібчик у вас іде, – спробував Ігор підтримати розмову.

– Як раз на тиждень завозять, то все незле їдять, – охоче погодилась Антоніна. – Машина по понеділках приходить. Із хлібом, – тут же уточнила. – До вечора розбирають.

– І тиждень сидите без хліба?

– Чого це? В нас тут є люди – самі печуть. Для себе. Це як борошно завезуть. Не завезуть – мішок собі випишуть, у колгоспі. Ой, пане-товаришу, складно то все й не треба вам.

Справді, погодився Князевич. Напевне, це соромно, проте ситуація з хлібом на селі його нині хвилювала дуже мало.

Він купив дві пачки галет, півлітрову бляшанку яблучного повидла, кільки в томаті. Довго дивився на кавовий напій, що самотинно тулився в кутку полиці, – без наміру купити, просто зважував, що з ним узагалі можна робити та яка від продукту з красивою назвою «Курземе» практична користь тут, у Гайвороні. Побачивши акуратно викладені квадратики цигаркових пачок із написом «Ватра», згадав: його болгарські вже скурилися. Запас курива становив дві останні сигарети, причому одна роздушилася в кишені плаща.

– Курять менше, ніж хліб їдять, – кивнув на пачки. – Бачу, є запас.

– Бо частіше возять, – відрубала Антоніна. – І цигарками свиней не годують. Сьогодні в нас субота? – Ігор кивнув. – Машина, значить, буде десь під обід. Морозиво привезуть, у стаканчиках. Його, як неділя, добре розбирають.

Не знаючи, про що ще говорити з продавчинею, Ігор заплатив за пачку «Ватри», хоча давно вже не курив без фільтру. Запхав її до кишені плаща. Туди ж таки засунув консерви. Коли вийшов із магазину, ніби побачив себе збоку: стоїть, мов дурень, серед села, у піжонському плащі, міських туфлях, непрасованих, та все одно представницьких брюках, із повидлом і галетами в руках.

Кинувши погляд у бік чайної, розгорнув пачку з печивом, згриз одну галетину. Смаку зовсім не було. Ігор ніколи не їв картону, але саме з ним готовий був порівняти щойно з’їдене. Втім, розмірковував далі, якщо мастити галети повидлом, із чаєм цілком може піти. Навіть із кількою в томаті, під кавовий напій… Розуміючи, що так довго не протягне і що про його галети з повидлом уже по обіді знатиме все село, Князевич усе одно налаштував себе харчуватись окремо.

Вірити в Гайвороні не можна нікому. Значить, і довіряти. Неписане правило вимагало: ніколи не діли хліб із тим, кому не готовий вірити. Ніколи не бери нічого з рук того, кого вважаєш… хай не ворогом, але недругом – точно.

До того ж Ігор уже вирішив для себе: більше за чотири дні його в селі нічого не затримає. Максимум – тиждень. Від нього не вимагають працювати по справі, варто лише дати підстави для її порушення. Місцеві орли, та ще за підтримки чекістів, своє діло без нього знають і зроблять.

Ігор неквапом рушив у напрямку школи.

Проїхав на велосипеді дільничний, махнув рукою. Князевич салютував у відповідь, дістав із пачки ще одну галету, захрумкотів.

У тому, що справу розпочнуть, він жодної миті не сумнівався. Тепер, відчувши трошки місцеві настрої, слідчий переконався: візит київського гостя, людини аж із міністерства, – проста формальність. Своєрідна легалізація потрібних слідчих дій, на які після його, так би мовити, інспекції органи швидше дістануть офіційне «добро». Кого і для чого почнуть зачищати – Князевич волів не думати. Все одно не мав уявлення про місцеві розклади. Його діло, як кажуть у таких випадках, теляче: провести оперативну перевірку на місці, скласти рапорт, повернутися в Київ, здобути подяку…

Або не здобути.

Замість подяки його залишать працювати там, де працював.

Відтоді він, Ігор Князевич, змушений буде поводитися дуже обережно. Узгоджувати свої дії в різних інстанціях.

І чому тільки дії? Не встиг зробити, лише подумав – негайно треба озвучити думки хоча б безпосередньому начальству, тому ж Буркову, старшому товаришеві, недурному та чуйному.

Печиво скреготнуло в зубах – чи то сам Ігор скреготнув зубами, печиво тут ні до чого.