Розділ «12 Обід»

Оте «до борщу» знову насторожило Князевича. Побачивши, як у центр швидко накритого в кабінеті голови столу ставиться прямокутна пляшка з товстого скла місткістю щонайменше сімсот п’ятдесят грамів, по вінця наповнена прозорою рідиною, він непомітно для інших стиснув кулаки. Пучки пальців надавили на долоні, зуби до болю прикусили нижню губу. Приховати реакцію не вдалося – дільничний Козуб, помітивши сумнів гостя, відреагував миттєво:

– Натурпродукт. Подвійна перегонка. У нас, вважай, кожен робить…

– Це хіба не заборонено?

– Самогонка? Та не смішіть гусей, товаришу капітане! У селі самогонку не забороняла жодна влада! Не вітає, згоден, але якщо для себе…

Поки говорив, усміхнені жіночки, як визначив Ігор – тутешні працівниці, одна з них, старша, точно бухгалтер, швидко поклали ложки, поставили невеличкі гранчасті склянки, по всьому – парадно-вихідні. Потім почали носити звідкись, мабуть, із сусідньої кімнати, миски з червоним борщем. Якось так одночасно, незрозумілим для Князевича чином, на столі з’явилося підкопчене сало, біля нього – помідори та огірки. Увінчав обідній стіл дільничний – поставив на стіл чотири пляшки «Жигулівського» пива.

– Це в склеп завезли, два ящики, – пояснив не стільки гостеві, скільки рудовусому. – Мужики як поперли, почали битися, не повірите.

– Чого ж, повірю. Коли ще пиво привезуть, свіже, – кивнув підполковник.

– Куди-куди завезли? – перепитав Князевич.

– У склеп, – повторив Козуб. – А, ясно: в нас тут так сільпо називають, магазин продуктовий. – Наша Тонька, завмаг… Антоніна Іванівна… має, значить, крепкі зв’язки, десь там раніше працювала, поки сюди не перебралася. Хоч і далеко від траси живемо, а й нам товари коли-не-коли потрапляють. Буває, телевізор привезуть, якось навіть кольоровий, парторгова жінка собі найперша взяла. Холодильник можуть підвезти, Тонька навіть чергу організовує, люди записуються. Раз на два місяці можна взяти товар. Ось пиво хоча б…

– Теж раз на два місяці? – не стримався Ігор.

– Для чого? У нас тут чайна, біля сільмагу. Побачите, маємо тут усе в центрі, все поруч. Склеп, далі чайна, тоді клуб, пошта, лікарня. Точніше, лікарський пункт, щось серйозне – веземо до Величави, звідти далі, коли потреба є. Але першу допомогу Кудімов, фельдшер наш, завжди надасть. Він грамотний, навіть лікарем десь працював.

– Понизили?

– Сам переїхав. Одружився тут, живе, працює. Каже – тихо, спокійно. У нас таких, гм, переселенців трошки є. Так я про пиво. – Козуб відкоркував пляшку, Палійчук тим часом налив у чарки, коли дійшла Ігорева черга, він здригнувся. – Завозять його в основному для чайної. Там у нас Воловенко така командує, Ганна Василівна. Її всі тільки Василівною й кличуть. Зрозуміло, пивце вона розбавляє. Хлопці, бувало, до мене йдуть: Пантелійовичу, кажуть, роби щось, бо ти є радянська влада, наша міліція нас береже. Що є, кажу, хлопці? Василівна, сучка така, знову в пиво насцяла.

– Прямо так? – перепитав Князевич.

– Звісно, ніхто в пиво не дзюрить, – заспокоїв гостя дільничний. – Але розбавляє Василівна, факт. Це вони так її викривають, аби розуміли. Звичайно, йду в чайну, починаю Василівну виховувати. Вона божиться – нічого не розбавляє, то місцевим пиякам нема чого робити. Звісно, наливає мені на пробу. Можете бути певні – мені дає нерозбавленого. Як у неї виходить – Бог святий знає. Кажу їй: дивись, Василівно, дограєшся…

– Скажіть їй ще: кодекс законів Хаммурапі передбачав смертну кару за розбавлене пиво, – не втримався Ігор.

– Га? – перепитав дільничний, зробивші круглі очі. – Це де такий? Коли?

– У Вавилоні, – заспокоїв Князевич, уже пошкодувавши, що вирішив блиснути ерудицією.

– А, то не страшно, – відразу заспокоївся дільничний. – Василівну не пройме. Значить, її просто попереджаю суворо. Скаржникам потім вставляю: менше треба по чайних сидіти, роботи вдома в кожного повно, а вони напиваються. Це я до чого. – Козуб налив пиво з пляшки в високу гранчасту склянку. – Пляшкове не розбавиш. Тож наші хлопці за ним у сільмазі й полюють. Тонька ж часом домовляється десь із кимось, аби їй закинули кілька ящичків. Ви не думайте – хоч сільський магазин, а плану вимагають, як від міського, ви що! Ось жіночка й крутиться. Давайте, з приїздом і за знайомство.

Для Ігоря все відбувалося так, наче він – не київський слідчий, присланий з’ясовувати, без перебільшення, містичні обставини мало не політичної справи. Він почувався дорогим гостем, котрий приїхав до родичів, однокласників, із якими давно не бачився, чи однокурсників – відзначити ювілей випуску. Замкнутий простір напевне мав свої переваги перед великим містом, де кожен тобі чужий чи незнайомий, де сусід не знає, як звати сусіда з квартири під ним, зрештою – де пиво й кольоровий телевізор купити простіше, хоч так само процес перетворюється мало не на свято.