Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

Як не дивно, тут – на вулиці, в кафе, в туалеті, коли його ніхто не шукає – Кабан відчував себе в ще більшій небезпеці, ніж у лікарні і морзі, коли його шукали сепаратисти, щоб розстріляти. «Зараз заберуть, причому прямо – в російську в’язницю», – він прекрасно розчув весь бурхливий експромт Степана:

– Стьопо, Стьопо, – покликав.

– Та не переймайся ти так, я все порєшаю! – Стьопа повернувся до столика абсолютно щасливою людиною, ніби у нього народився син або він виграв мільйон у лотерею.

– Послухай, Стьопо, зрозумій просту річ – моя ситуація не налаштовує на такі одкровення. Ти зараз о пів на другу підеш, а мене тут пов’яжуть.

– Сірий, я ж сказав – я все порєшаю! Я тобі 40 рублів залишу, чаю замовиш або кави, а там і Тимофійович твій під’їде. Кафе до одинадцяти ночі працює, дівчата дозволили тобі посидіти, ти лише сумку їм за стійку постав, щоб очі не муляла. Ну, давай краба, я пошкутильгав.

– Дякую за допомогу, – Кабан потиснув Степанові руку.

– Та нема за що! Я ж сказав – порєшаю!

– Стьопо, там у Жені моя форма і берці. Так ви, якщо хочете, собі залиште, а якщо ні, то спаліть.

Степан пішов, і Кабанові стало сумно.

– Ей, хлопче, як звати тебе? – запитувала жінка без фартуха, очевидно, адміністратор.

– Сергієм.

– Сергійку, їсти будеш?

– Так не при грошах я. Даруйте, – Кабан зрозумів, до чого хилиться справа – не замовляєш, значить, можеш бути вільний. Він і передбачав, що обернеться таким чином, у кафе безкоштовно не сидять.

– Та ми не збідніємо. Петрівно, віднеси солдатику обід, заклад пригощає.

Кабан не повірив своїм вухам. По суті, він знаходився на території супротивника, ворога, чия армія ось уже три тижні знищує його товаришів, звідки на його Батьківщину, як сарана, стікається сила-силенна вбивць і мародерів. Вірогідно, його, солдата, повинні тут, у кращому разі, терпіти, але ніяк не годувати безкоштовно. Кабан не їв із учорашнього вечора, та й їжею те, що дають на вечерю в лікарні, назвати складно. Він із нетерпінням дивився, як стигнув і димів гороховий суп на столі, від запаху паморочилося в голові, і він стримувався з останніх сил, ковтаючи слину, щоб не загребти шматок м’яса, який плавав у гущині. Неспішно, обережно відповідаючи на запитання жінок про родину і війну, Кабан помішував суп і з захватом розглядав друге – картопляне пюре і свинячу відбивну. Нарешті, суп трохи прохолов і, зачерпнувши повну ложку, тремтячою рукою він підніс її до рота.

– Здрастуйте, дівчатка! – ляпнули вхідні двері, і в кафе зайшли два міліціонери.

Кабан повільно жував суп і відчував, як холодні цівки поту швидко біжать по спині. Їжа миттєво втратила свій смак, він жував повільно, ретельно, прагнучи не дивитися на всі боки, а частіше поглядати на телевізор, де якраз крутили рекламу. Менти, очевидно, були місцеві, з лінійного відділу, й обідали тут щодня. Кабан напружено вслухався в їх розмову з адміністратором – про війну, про Україну, про погоду, але нічого цікавого не почув. Коли перші ложки почали засвоюватися, і тепло розлилося по тілу, Кабан трохи розслабився: «Хоч поїм, – подумав, – нормально наостанок, якщо здадуть зараз. А куди я звідси від них дінуся?» Задзвонив мобільний, і дзвінок, як здалося Кабанові, почули навіть на пропускному пункті. Дзвонив Тимофійович. Кабан мовчки вилаяв себе за те, що забув відключити звук, узяв трубку – не міг не узяти, але і виходити з кафе теж не можна – дуже підозріло.

– Так, – сказав тихим, офіційним тоном, – слухаю вас.

– Серьожа, хороші новини – пором я переїхав, але, сам розумієш, до тебе мені ще пиляти і пиляти. Думаю, ближче до ночі буду.

«Пиля-я-ят…и», – матюкнувся в думках Кабан від безнадії, а вголос сказав: