Кабан, звичайно, міг зрозуміти батька і його легкість: «Ти давай назад повертайся…» – своїм-то він розповідав, що лежить у лікарні в комфортних умовах, оточений теплом і материнською турботою, і йому нічого не загрожує. Але він навіть уявляти собі не хотів облич Нюсі і Жені, якщо він повернеться, та й у морзі йому точно ніхто не зрадіє.
– Я назад вже не можу, батя! Назад дороги немає. Я тут чекатиму. Хоч до ранку! – А що йому залишалося?
Але просто сказати. А що робити далі й куди йти, Кабан не мав ані найменшого поняття. Зранку припікало сонечко, відчувалося, що день буде спекотним, і коли б не війна і його статус, то завалився б він зараз на травичці в посадці і лежав в очікуванні дива. Але коли б не війна, він сюди б і не потрапив ніколи, і не поранило б його, і не… Отже, в його становищі краще за все зачаїтися деінде в затишному місці, подалі від патрулів та інших зацікавлених очей. Такого надійного місця Кабан не знав: вокзал, кафе, парк? Скрізь можна зустріти патруль, це ж кордон. Кабан відчув, як грудка відчаю підкочується до горла. Зате Стьопа випромінював незгубний оптимізм:
– Та нормально все, Сірий, порєшаємо. Зараз підемо чаю поп’ємо, посидимо, подумаємо.
Грошей Кабан не мав ані копійки. Більш того, дзвінок батька, якого він прийняв у Росії, спустошив його телефонний рахунок під нуль. Степан поміняв у знайомого в кіоску 50 гривень на 200 з копійками російських рублів, з яких 60 одразу пішли в кафе на чай і худе печиво. Неспішно рушили на поштамт, де купили сім-карту за сорок рублів, ще сорок рублів упало на рахунок. На скільки хвилин розмов вистачить цих грошей, Кабан не мав жодної уяви, тому набрав Тимофійовича і швидко попросив дзвонити на цей номер при щонайменшій зміні обставин.
– Сергію, я ще навіть на пором не заїхав, – не порадував Тимофійович.
– Ну, чекатиму. У мене інших варіантів немає.
Після розмови Кабан перевірив рахунок – залишилося 15 рублів, тобто, на хвилину-півтори розмови.
– Гаразд, – раптом сказав Стьопа, квапливо озираючись, – мені пора, у мене о третій годині остання маршрутка з Успенки на Амвросіївку. Запізнюся, що мені потім робити? Я ж 20 кілометрів пішки пройти не зможу. Бачиш, яка болячка у мене? – і поплескав з таким значенням рукою по хворій нозі, ніби Кабан міг дійсно там щось побачити.
– Стьопо, без проблем, але хоч трохи побудь зі мною тут, гаразд? – Кабан розумів, що потрібно огледітися, притертися, знайти місце, щоб перечекати хоч декілька годин, освоїтися – після двох тижнів спілкування з небіжчиками незнайомі живі люди викликали відчуття небезпеки.
Сіли на лавку спиною до дороги. Час наближався до обіду, але обідати не було за що. Степан раз у раз поглядав на годинник. Кабан не знав, що зробити і куди себе подіти подалі від очей міліції. І тут допомогли небеса. Звідки взялася злива з неба, на якому ще хвилину тому не літало жодної хмаринки, важко сказати. Але факт залишається фактом: зверху ніби перевернули величезну цистерну води, і за секунду Кабан і Стьопа вимокли до нитки.
– У тебе парасольки немає? – крикнув крізь шум дощу Степан і тут же вибачився за безглузде запитання. Вочевидь, думками він знаходився вже далеко.
Довелося забігти в найближче кафе, поряд із залізничною станцією. Маленькі гумові капці хлюпали водою і спадали, і Кабан, щоб утримати їх на ногах, намагався підгинати пальці й підтягувати на ходу до п’ят, від чого його біг виглядав кумедно. Під дашком він зупинився, тримаючись за бік, відліпив від тіла мокру кофту і глянув на живіт – крізь бинти і футболку проступила кров. «Чорт, – рознервувався Кабан. – Чорт!»
У порожньому кафе десь у глибині шумів кавовий апарат, у лівому далекому від входу кутку над стійкою мирно працював телевізор – показували якесь ток-шоу, і бурхливі оплески з екрана вселили в Кабана спокій. За стійкою дві жінки у віці за п’ятдесят – одна в синьому фартусі й такого ж кольору очіпкові з червоним вензелем, інша – яскравій квітчастій сукні, обидві з короткими зачісками, – переставляли чашки і, захоплені бесідою, навіть не поглянули на відвідувачів. Стьопа, наче місцевий улюбленець-завсідник, із чарівною посмішкою ловеласа дошкутильгав до стійки і, нарікаючи на мінливість погоди, замовив чаю:
– Чорного, з цукром і лимончиком, дві чашки, будь ласка.
Йому налили чаю, різонули великі шматки лимона і запитали, чи замовлятимуть щось іще:
– Є вафлі, печиво смачне, можна пообідати недорого.
– Даруйте, а де у вас можна руки помити? – запитав Кабан. Телевізор продовжував роздавати оплески, відвідувачів не було, і він вирішив, що кращої можливості змінити бинти і футболку не знайдеться.
Коли він вийшов із туалетної кімнати, злива, також несподівано, як і почалася, закінчилася, і у вікно щосили світило сонце. Але те, що Кабан почув від барної стійки, змусило його заклякнути від розпачу.
– Дівчатка, – казав Стьопа. – Тут така справа, – і змовницьки нахилився до них і почав говорити пошепки. – Хлопчина цей – український прикордонник, контрактник, його ще 23 серпня ранило, він у лікарні лежав, в Амвросіївці, ледве врятували. Тепер ось додому до сім’ї вибирається, мусять його забрати. Нам би посидіти тут у вас пару годин, як ви дивитеся?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Життя та смерть Сергія Кабана“ на сторінці 23. Приємного читання.