Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

Спогади трохи відволікли Кабана, і він не помітив, як під’їхали до кінцевої. Разом із іншими пасажирами, які, вочевидь, працювали по той бік кордону, вони підійшли до пішохідного пункту пропуску. Кабан із закритими очима міг ходити по цьому місцю, він неодноразово допомагав у нарядах – ось тут стояли його товариші, українські прикордонники на українському кордоні. Кабан опустив очі. Він не міг повірити, що саме зараз, саме в цьому місці й закінчиться його дорога. Ледве пересуваючи від страху похололі ноги, він йшов до пропускника, не наважуючись поглянути у бік двох «денеерівців». Він відчував, як його свердлять поглядом, як хочуть погукати, і раптом щось усередині, якесь сто вісімнадцяте відчуття підказало, що потрібно підняти очі й привітатися – тихо, непомітно. На пропускнику, з георгіївськими стрічками на грудях стояли Торопов і Петренко, прикордонники-контрактники, з якими в Кабана незадовго до фатального бою виник серйозний конфлікт, що дійшов до бійки. «Все, приїхав, – подумав Кабан, – зараз здадуть», – і привітався очима, ледве помітно кивнувши головою. Торопов, якому Кабан міцно тоді зарядив у перенісся і розбив ніс до крові, відповів так само: моргнув «привіт» і ледве кивнув головою, мовляв, бачу тебе.

Не уповільнюючи й так тихого кроку, Кабан підійшов до будки, в якій сидів сепаратист, що видавав себе за прикордонника і ставив у паспорти штампи. Ледве нахилившись, віддаючи документ, Кабан відзначив, що «прикордонник» не мав ані комп’ютера, ані іншого обладнання для перевірки документів, перед ним лежав лише звичайний журнал, куди він від руки щось записував.

– Куди їдемо? – запитав «прикордонник».

Кабан відчував на змоклій спині погляди Торопова і Петренка. Він добре розумів, що одне невірне слово, інтонація, рух можуть привести до окрику: «Агов, Кабан, почекай! А де ти свій кулемет заховав?»

– Додому, – спокійно відповів він.

– Куди – додому?

– До Чугуєва. Там же прописка вказана.

– А чого через Росію їдемо?

– Так безпечніше. В Україні стріляють сильно.

– Ну гаразд, тримай, – сепаратист віддав паспорт, навіть не обдивившись сумку.

Російські прикордонники вбили дані паспорта в комп’ютер:

– Що в сумці?

– Особисті речі: футболки, шкарпетки, мильно-рильне.

Кабан не міг повірити, що ті двоє, яких він вважав кінченими виродками – Петренко і Торопов, які зрадили присязі, начепили колорадки, – запросто випустили його, навіть не подавши вигляду, що знайомі. Він не розумів, чому вони так вчинили, не розумів, тому що знав – він би на їхньому місці зробив інакше.

Російський прикордонник попросив відкрити сумку, підняв газети, що лежали зверху, ліниво покопирсався в речах. «Говорили мені – спали військовий квиток, спали, викинь! Так ні ж, не послухав, упертий». – Свій воєнник він заховав у газетах кросвордів, і тепер дуже нервував.

– Закривайте сумку, щасливої дороги.

Не вірячи, що перейшов кордон, Кабан у супроводі Степана, що впевнено шкутильгав попереду, попрямував у бік залізничної станції. Він одразу ж хотів дізнатися, де тепер Тимофійович, може, пощастило, і той вже чекає де-небудь у кафе. Задзвонив телефон, і Кабан ледве не підстрибнув від несподіванки – він відвик від вхідних дзвінків. Телефонував батько:

– Серьожа, ти де?

– Батя, я вже на місці! – не стримуючи радості, прокричав у трубку Кабан.

– Тут така справа… Тимофійович ще в Криму, на переправі, там шторм. Говорить, години чотири ще стояти, не менше, якщо не більше, невідомо, коли черга підійде, та ще їхати скільки. Ти, певне, давай назад повертайся, а завтра в цей же час під’їжджай.