Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

– Щоб переміщатися по території Російської Федерації, потрібна еміграційна карта. Ти що, не в курсі? Голова твоя стоєросова, чому вас там, в Україні, прикордонників учать?

– Так у мене ж паспорт є, – хапався за рятівну соломинку Кабан.

– Паспорт, – гмикнув таксист. – Ти балда! Без еміграційки тебе перший же мент як нелегала пристукне запросто, хрін відкупишся.

– І що мені робити?

– У лікарню повертайся і чекай, поки війна закінчиться. Жартую. Їдь на митницю, до російських прикордонників, де переходив, придумай що-небудь, яку-небудь історію, схожу на правду. Може, випишуть. Інакше затримають до з’ясування, а там…

«Ну, придумувати про себе історії – це я навчився, – роздумував у машині Кабан. – А ось що робити, якщо скажуть спочатку повернутися до України, а потім зайти по новій?»

Тимофійович – з вигляду типовий відставний військовий: коротка зачіска, загоріле обличчя, прямий короткий, правильно вирубаний ніс, упевнений чіпкий погляд, пряма спина, жорстке рішуче рукостискання, загрублі від лопати і грабель долоні, задавав чіткі і короткі запитання – в армії народу побачив немало, хто там лише не служив:

– Зброя, наркотики є?

– Та що ви, Тимофійовичу. Із забороненого – лише військовий квиток, – пожартував Кабан.

Тимофійович жарту не зрозумів:

– Ну, це легко заховати. Не викинув? Молодець.

Кабанові стало приємно, що хоч хтось оцінив його ризик і похвалив за збереження важливого документа.

– Дзвонив твій батько, сказав, що через Білгород краще не їхати. Передають, знову нагнали туди техніки.

– Що робити? – Кабан щиро засмутився. Він мріяв, що вже сьогодні вранці буде вдома.

– Поїдемо через Крим. У крайньому випадку, у мене перекантуєшся, а там поглянемо.

На пропускнику Кабана завернули:

– Ми еміграційні карти не видаємо. Вам потрібно на транспортний перехід їхати.

Кабан офігів:

– Далеко?

– Та півтора кілометри, – махнув уздовж кордону солдат.