Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

Теоретично Кабан уже давно прорахував, як потрібно обставити таку втечу: з ранку вони зі Степаном виходять на семигодинну маршрутку – тут від лікарні до зупинки недалеко, метрів сто; максимум до восьмої перетинають пункт пропуску і разом чекають Тимофійовича. З Євпаторії, де мешкав у цю пору року Тимофійович, до Керченської паромної переправи – близько 250–300 кілометрів, від переправи до «Успенки» – ще кілометрів 600. І хоча Тимофійович – водій зі стажем, Кабан розумів, що дорога – штука непередбачувана, тому давав плюс-мінус дві години. Звичайно, ідеальний варіант – він переходить кордон, а Тимофійович вже на місці, але навіщо загадувати? Буде, як буде. Стьопу з собою він хотів узяти про всяк випадок. Все-таки місцевий, знає людей, знає дорогу, не раз бував на тій стороні, та й підозр менше: «Хто це там йде? – Та це Степан із якимсь мужиком» – приблизно так він собі уявляв роль військового пенсіонера в майбутній втечі. Засинав Кабан у хорошому настрої, вперше за останні три тижні.

Уранці в морг практично одночасно поступили два нові постояльці: жінка середніх років – інфаркт; і бомж, якому товариш по чарці розкроїв голову штиковою лопатою. Що бомжі робили зі штиковою лопатою, для Кабана залишилося загадкою. Жінка здалася йому важкою, він ледве не охнув від несподіванки, коли її не дуже ніжно поклали зверху на сепаратистів. Пахла вона церквою, ладаном і смиренням зі своєю долею. «Співала в хорі», – чи то почувся з тамбура уривок розмови, чи то дійсно сказали, чи то протяг збив, наче міксер, тишу в слова. У бомжа практично повністю була відсутня ліва щока, а на шматку шкіри бовталося розірване вухо. Кров із рани вже практично не капала на підлогу, зате смерділо від нього сечею і смітником нестерпно.

Після процедур, які сприймалися організмом останні дні порівняно легко, перед утечею, Кабан вирішив, що буде правильно зайти до головного лікаря. Одне його слово могло видати Кабана і привести до загибелі, проте доктор чомусь не здав його, залишився нейтральним благородним спостерігачем, а як лікар, можна сказати, врятував здоров’я.

– Дозвольте, Олексію Івановичу? – несміливо постукав у двері кабінету.

– А, Корнієнко, заходь, – сказав лікар так, ніби бачилися вони по три рази на день. – Я тут виписку тобі підготував, все, як годиться, написав – кульове поранення і теде. Історія хвороби хай полежить доки у мене, якщо комусь з військового шпиталю стане цікаво, то я тут на зворотному боці виписки свої номери телефонів залишив, хай звертаються.

Кабан стояв розгублений. Він так багато хотів сказати лікарю хороших слів, але простота, з якою той видавав йому документи, про які прикордонник за даних обставин і мріяти не смів, добила його остаточно.

– Дозвольте запитання, Олексію Івановичу?

– Звичайно.

– Ось ви – за «денеер». Але в той же час лікували мене, як ви нас називаєте, укропа, три дні не відходили від мого ліжка після операції. Чому?

– Це просте запитання. Мені, як лікарю, без різниці, чий ти солдат – український, російський або китайський. Ти для мене перш за все людина, пацієнт, якого я мушу вилікувати. Здоров’я людини – найголовніше, і політика тут ні до чого.

Кабан подумав і запитав ще:

– Ну, добре, це зрозуміло. Але ви мене не видали. Хоча ви знали, що я ховаюся в лікарні, що мені відпускають процедури, годують. І нічого нікому не сказали. Чому?

– Так, знав, я ж головний лікар, ха-ха. Твоє перебування в лікарні відбите в історії хвороби з першого дня до сьогоднішнього. Але я не знав, де ти ховаєшся, та й не хотів знати. А допомагати шукати і тицяти пальцем на своїх співробітників, наражаючи їх на велику небезпеку лише через те, що вони допомагають пораненому, вважаю підлістю.

– І політика тут теж ні до чого?

– Абсолютно.

Кабан довго прокручував цей діалог у голові вночі на своїй полиці, і ніяк не міг утямити: як така людина може підтримувати «денеер»? Ну як?! Запитати, окрім бомжа з відірваним вухом, йому було ні в кого.

Сумку – туалетне приладдя, три запасні футболки, штук шість газет із кросвордами, які передбачливо попросив у Жені, – він склав із вечора. Упаковку бинтів засунув у кишеню куртки спортивного костюма – сумку, напевно, прошманають на кордоні, зайві запитання ні до чого. Спав міцно. П’ятеро в камуфляжі лежали тихо, в карти не грали, з собою не звали, де заховав кулемет – не запитували. Напевно, лежали і заздрили – їх так ніхто і не забрав і чи забере? А якщо і забере, то додому ховати точно не повезуть, зариють де-небудь під парканом кладовища разом із бомжем. Жінка, не дивлячись на обставини, при яких пішла з життя, – стрімко і несправедливо рано, зберегла обличчя тепле, відкрите, хороше, вона лежала в простій ситцевій сукні й чорній хустці поверх сепаратистів зі схрещеними руками на грудях, ніби тримала свічку. Кабан вирішив, що коли і відбудеться сьогодні вночі уві сні розмова, то лише з нею. Можливо, вона знає про життя і смерть те, що не відоме йому.

Уранці, прокинувшись раніше, Кабан поміняв пов’язки на рані – кров ще проступала, особливо, коли він сидів або багато рухався. У шість сорок разом із Женею, який відкрив двері, зайшов Стьопа і забрав Кабана на маршрутку: узяв сумку – невисокого зросту, щуплий, маленька сива голова трохи набік – і закульгав поволі попереду. Напевно, збоку великий Кабан і маленький Степан виглядали трохи комічно, але навряд чи на них хтось звернув особливу увагу, в ті дні в тих місцях вистачало персонажів куди дивніших і небезпечніших. Вони пройшли через двір лікарні, і краєм ока Кабан помітив, що біля входу до травмпункту стоїть чоловік у білому халаті й синіх лікарняних штанях і уважно за ними спостерігає. «Холодильник, – подумав Кабан, – кондиціонер не працює, відремонтувати нікому, спасибі тобі, добрий чоловіче…» – все, що дотикалося до нього останні три тижні, вмить залишилося за облізло-зеленою металевою хвірткою. Кабан відчув, що йти йому важкувато – низ живота тягло, ноги слухалися погано, переоцінив він дещо свою готовність. І найнеприємніше – гумові капці аж надто малі, п’ята стирчить сантиметрів на два. Коли ходив на короткі дистанції: від моргу до дерева, від дерева – до госблоку або човгав коридором, цей недолік вважав неістотним, а ось тепер відчув повною мірою, як незручно йти.

У маршрутці їм дісталися задні місця. Кабан подумав, що так навіть краще, непомітніше, але жорстоко помилився. Не встигла маршрутка від’їхати, як Степан почав безкінечну розповідь про свою підготовку до поїздки. «Я вчора до сусіда зайшов, він у комендатурі денеер працює, – заговорив військовий пенсіонер не стишуючи голосу, – колишній мент, своя людина, скільки разів ми з ним – е-е-е-е! Так пообіцяв, що тебе не чіпатиме». У Кабана аж упало серце. «Я ж йому пояснив по-людськи, що ти – контрактник, не по своїй волі тут, та ще і поранений! Ось якби ти снайпером був або кулеметником, то я б тебе своїми руками, не сумнівайся, а так тобі допомогти потрібно! Пощастило тобі, Сірий: якби вони тебе із самого початку знайшли, і ти їм під гарячу руку потрапив тоді – там би в лікарні й поклали. А тепер ти нікому не цікавий, так мені сусід і сказав, а він на цих ковбасних обрізках добре розуміється».

Кабан сидів, дивився у вікно і думав: «Дурня валяє чи дійсно дурень?» Вся маршрутка їхала, нагостривши вуха, і ловила кожне слово Степана: «Так ти уявляєш, сусід мій з комендатури що подумав? Що це я тебе ховав! Ось так!» На щастя, за вікном з’явилися розбиті залишки колони, при розгромі якої Кабан отримав поранення, і всі, у тому числі й Стьопа, розкривши роти, втупилися у вікно. «Ого, наробили ми діла! Як у кіно виглядає», – здивувався Кабан. Видовище дійсно вражало: спалену техніку хоча і зіпхнули з дороги, але не прибрали, і з вікон маршрутки відкривалася панорама, яка немало тішила Кабана, підбитих і розкурочених вантажівок і автобусів, які валялися в кюветі.