Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

– Я, – заявив Степан, суворо тримаючи вказівний палець перед переніссям, – проти війни і проти Януковича!

Кабан розплився в посмішці.

– Я, – сказав Степан, – за денеер!

У Кабана всередині все аж упало: «Ось і прийшов мій час, – подумав він. – Прийшла біда, звідки не чекали! Здасть, як пити дати!»

– До речі, – наче між іншим додав Степан, – до Харкова я братові подзвонив. Говорить, хай твій прикордонник здається у полон, а ми його потім обміняємо. Але на який ляд тобі цей полон здався, правильно я розумію? Розпитав я в своїх тут, так говорять, що за гроші можуть тебе вивезти, але я так зрозумів, що ні грошей, ні паспорта у тебе немає з собою?

«Ну, – подумав Кабан, – тепер або-або. Якщо почне шантажувати, гроші вимагати – значить, точно хана. Якщо торгуватиметься – бігти потрібно сьогодні ж вночі. Але куди, блін, куди?!»

– Але раз уже так вийшло, та й син мій за тебе просить, можу пообіцяти одне – чим зможу, тим допоможу.

«Та чим ти мені допоможеш, старе тріпло? – роздратовано подумав про Степана Кабан. А дарма.

Після того, як забрали стареньких, небіжчиків над Сірим залишилося лише семеро. І як вони з Євгеном не мудрили і не складали халабуди, все одно виходило так, що простору внизу зовсім не було, і тіла навалювалися на Кабана всім своїм закляклим тягарем. Йому тепер нічого не залишалося, як лежати на спині, прикритим старою зеленою ворсистою ковдрою, і шукати такі положення для свого великого тіла, щоб нічого не тиснуло на рану. Відносно просторий притулок перетворився на тісну нору, де голови небіжчиків похнюплено висіли в декількох сантиметрах від обличчя Кабана і скалили на нього свої прогнилі зуби і металеві фікси.

Смілякових забирав Сміляков-найстарший. У що він одягнений, Кабан не бачив, чув лише приглушений голос нещасної літньої людини, життя для якої в одну мить утратило сенс. Смілякова-найстаршого супроводжували сині лікарняні штани, головлікар – його Кабан одразу упізнав по голосу – і двоє чоловіків зі зброєю, чиї гучні голоси відразу стихли, як тільки вони увійшли до вагона. Сміляков, окрім двох-трьох коротких фраз-відповідей на формальні запитання, більше нічого не говорив, тихо стояв і чекав, поки сина й онука піднімуть і винесуть у двір. Що говорили інші, Кабан не запам’ятав, він весь зосередився на тому, щоб не почати кашляти і плакати. Серце його незвично стискалося, і він не міг стримати сліз за цим незнайомим йому хлопчиком, який так рано загинув. Закривши вологі очі, Кабан, зціпивши зуби, переживав незнайомі для себе відчуття глибокого співпереживання і розкаяння. Він страждав не лише через смерть Артемки, але і через те, що він і Воха, вони вдвох – і всі дорослі разом, не змогли втримати мир, і розпочалася війна. Ось за це Кабан чомусь відчував саме себе персонально винним, хоча головою розумів, що не в його силах простого електрика з Чугуєва було запобігти кривавим подіям. Але якби він умів молитися, то у цю мить він би помолився за те, щоб ніколи більше не вбивали дітей.

– А хто цих п’ятьох забере? – голос головлікаря повернув Кабана до реальності.

– Так не наші це, – відповів голос зі зброєю.

– А чиї ж тоді? Мої, чи що? Хто ховати їх буде? У лікарні такої можливості немає. Лежать фактично вже два тижні, а умови тут самі бачите, які…

– Так, – поспішно заговорили сині лікарняні штани, – на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався, і якби ви могли нам матеріально допомогти, бо Україна грошей дає мало…

– Добре! – різко обірвав тривалий монолог синіх штанів голос зі зброєю. – Я поговорю з командиром.

Коли підняли і понесли Воху й Артемку, Кабан відчув себе сиротливо, ніби пішли рідні люди. «Шкода, що не змогли поспілкуватися з Вохою як слід», – з жалем подумав він, і тут же почув: «Вже і не поспілкуєшся ніколи!» – «Та не може такого бути! Небіжчики вранці не розмовляють!» – заперечив Кабан і тут же зрозумів, що це він сам відповідає собі.

Серед п’ятьох залітних «диких гусаків» з Росії, тут, у вагономорзі, Кабан уперше в житті відчув себе самотньою людиною. Батьки, дружина, донька знаходилися дуже далеко, та і чи існували вони? Все попереднє життя здалося ілюзією, неважливою миттю, яка наснилася, – і зникла. А важливим увижався лише цей момент, коли він, знехтувавши небезпекою, виліз із-під небіжчиків і сів поруч, утупившись порожніми очима в задрапіроване наглухо вікно плацкарти.

Увечері прийшли Нюся і Женя з хорошими новинами. По-перше, всі сепари, які зайшли в Амвросіївку 25 серпня, відправилися на передову. В місті залишився лише невеликий загін з-під Сніжного.

– Так що тепер, Сірий, тебе навряд чи хтось шукатиме, якщо ніхто не настукає конкретно, звичайно, – сказала Нюся. – Ці нові ходять з автоматом в одній руці, з пляшкою пива – у другій, лише і знають, що дівчат за дупи мацати. Якщо хочеш, можеш перебиратися нагору в палату, а то тебе тут і прикрити вже майже немає ким.

Кабан подумав і відмовився: