Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

– Так нікому. Вони начебто і не наші, але в той же час начебто і наші, а забрати нікому.

– Це як?

– Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новоросії». Невдало зайшли.

– Всі семеро?

– Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько – син його. Попали під міномети, їх усіх разом і накрило.

– Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!

– Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росія показує?

Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться – здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він знав, що хлопці вийшли до Маріуполя і начебто без утрат, але що і як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумів причину – він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Ні, як військова людина він розумів, що життя сорока чотирьох бійців, цілого загону, важливіша, ніж доля трьох прикордонників, яких узяли в Амвросіївці в полон після відходу загону, тим більше, важливіша, ніж життя і свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у відділення… Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати, врятується – тоді й запитає, як було діло. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося в загоні. По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив знайомі ноги і край темної сукні. Схоже, ногам і сукні в гостях у синіх лікарняних штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко.

– Ну, що, хлопчики, впоралися?

– Готовий ваш дідусь.

– Виносьте, машина чекає.

– Так а…

– …грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставці на місце, ніякого самовивозу.

– Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!

– Все отримаєте. Але по факту, як і домовлялися.

Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краї ковдри і потягли Сергія Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовні, знайти і докурити бички. Мабуть, його зупинило лише відчуття самозбереження – у половинках каламутних вікон раз у раз миготіли чиїсь ноги, та й останній дідусь, судячи з усього, саме сьогодні чекав депортації.

Приблизно за годину сині лікарняні штани привели яскраво-сині, з білосніжними потертостями, з легким кльошем за модою сімдесятих, джинси, які належали, наскільки Кабан міг визначити по голосу, людині років п’ятдесяти.

– Я за батьком. Селіванов Єгор Георгійович, тисяча дев’ятсот тридцятого року народження.

– Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.

– Спасибі, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибірська. Через Москву летів, потім поїздом, а тут – війна… Чортзна-що.