Розділ «Суддя Забара і солом’яний «шишарик»»

– Все в руках Господа. Дасть Бог – прорвемося.

– А якщо не дасть? – запитав Саньок. – Тоді що?

– Саньок у нас – атеїст, – вибачився за товариша Єгор.

– Нічого, це скоро минеться! – розсміявся священик.

– Я, – відгукнувся Саньок, – якщо ми живі залишимося, у вас, батюшка, похрещуся тоді! Слово даю! – У блакитних очах у нього залягла тривога.

– Ось бачите, вже минає, – посміхнувся отець Георгій. – Нам час.

Колюня і замполіт озиралися назад на дорогу, розглядали узбіччя і посадки, але, схоже, вирватися на машині з колони вдалося лише їм двом – і Забара, і Саньок, і Тато, та й усі інші їх товариші залишилися десь там, далеко, на самому дні пекла. «Солом’яний шишарик» не заглух і навіть не запирхав жодного разу до самої частини в Дніпропетровській області. Хто б міг подумати, що серед усієї бригадної техніки не підведе, не заглухне і вивезе тільки один старенький «шістдесят шостий»! І це незважаючи на те, що там, у полі, вони повернули не в той у бік і дали кілометрів п’ятдесят гаку територією, яку тепер, певно, контролюють сепаратисти. Села Донбасу і Дніпропетровської області разюче відрізнялися. На Донбасі на вулицях нікого не побачиш, навіть курка не бігає, не кажучи вже про людей або корів, а якщо і з’являються мешканці, то прагнуть швидше сховатися у двір, щоб не зачинати розмов. «Воно і правильно. Хто його знає, що у цих вояків на умі? Може, це «Правий сектор» або інші карателі?» – похмуро пожартував із цього приводу замполіт. Дорогу підказали їм лише двічі: в Комсомольському мужик, в якого син, за його ж словами, також служив у 92-й бригаді зв’язківцем, і у Волновасі – просто жінка з дочкою. А тут, у Дніпропетровській області, в селах йшло звичайне життя: бігали діти, паслися корови, їздили на велосипедах підлітки, жінки носили воду з колодязів, а мужики торохтіли на тракторах. Заправляли «шишарик» бійці за свої гроші – і мчали, мчали, мчали без зупинки, щоб розповісти командирові й товаришам про все, що вони бачили: про загиблих і поранених, про огидні карти і мінометний обстріл, про палаючі машини, про жах і боягузтво, про героїзм і зраду, про тупість і нехлюйство, про… Та багато про що ще хотілося розповісти Колюні командирам, тільки розумів він, що нічого його розповіді не змінять і нікого не воскресять. Замполіт після того несподіваного спалаху войовничості, яка виявилася під час бою, знову впав у своє звичне флегматичне заціпеніння, і Колюні не хотілося турбувати його: хто знає, може, зараз він грає в умі одночасно з п’ятдесятьма суперниками?

Коли вони виїхали з Донецької області, подзвонили насамперед додому. Але якщо замполіт мав, що сказати дружині, наприклад: «Не хвилюйся, зі мною все добре, просто тут зв’язок поганий. Детальніше я тобі потім розповім…», то Колюня ані дівчини, на якій він збирався б одружитися, ані самої дружини не мав, тож подзвонив мамі і спокійним голосом поцікавився, як вона себе почуває. Мама почувала себе добре, і Колюня залишився задоволений.

У частину вони приїхали ввечері, коли все начальство вже пішло додому. Під’їжджаючи, вони уявляли, що тут зараз повна полундра – щосили готується рятувальна експедиція, командир і старші офіцери безперервно сидять у штабі й планують, як урятувати людей. Проте всі офіцери, яких вони зустріли, безтурботно посміхалися і говорили про що завгодно, тільки не про те, що відбувалося під Іловайськом. Замполіт і Колюня тинялися територією, немов інопланетяни. Вони відчували себе винними – там, усього за двісті кілометрів звідси, продовжували гинути їх товариші; поранені, які потребують допомоги, лежать у посадках і полях. Потрібне щось робити, щось організовувати, відправляти підмогу!

– Дай мені номер телефону командира частини! – грубо звернулися вони до чергового. – Дуже треба! Там хлопці наші гинуть!

– Ви, мужики, якщо понапивалися, – відповів черговий миролюбно і сонно, – то йдіть краще спати, від гріха подалі.

Поставивши «солом’яного шишарика» в бокс і здавши в зброярню автомати, розгублені і пригнічені, Колюня і замполіт пішли до їдальні, але шматок у горло насилу ліз. У них не вкладалося в голові: як таке може відбуватися? Чому ніхто не б’є тривогу? Адже зараз, саме в ці години триває справжнісінька катастрофа! Але, слухаючи ліниве постукування ложок по тарілках і згадуючи жах, який гнав їх на всіх парах сюди, в частину, вони зрозуміли, що ніхто рятівну руку їх товаришам у даний момент простягати не збирається. Зіставляючи факти, Колюня обережно запитав у замполіта:

– Що думаєш?

Замполіт зрозумів це абстрактне питання правильно. Помовчав, немов прорахував шахову комбінацію до кінця:

– Гадаю, продали нас.

– На коліна, я сказав! На коліна! – приставивши пістолет до голови, кремезний чоловік у камуфляжі болячи давив дулом у потилицю, і Саньок повільно опускався на землю.

– Я – будівельник! – швидко повторював він. – Вам батюшка підтвердить! Я в церкві працюю!

– Я тобі зараз мозок виб’ю! Де інші?

– Та які інші? – голосив Саньок. – Які інші? Я сам працюю, каменяр я! Мене двоюрідний брат покликав, грошей зовсім немає, а тут попи платять…

– Ти! Сепаратист хрінів! – людина в камуфляжі дістала наручники і вправно застібнула їх у Санька на зап’ястях. – На блокпостах за бабки стоїш, ага?!