Розділ «Суддя Забара і солом’яний «шишарик»»

Зброярня виявилася замкнутою.

– Послухай, фігня якась. Ти взагалі хоча би слово зрозумів з того, що майор нам говорив? Де наш «шишарик» подівся? Чому він сюди нас відправив? – запитував, нервуючи, замполіт. – Ну, скажи, от куди наша зброя з частини може подітися?

– А куди ціла вантажівка з боєкомплектом поділася?

– Та чого ми паримося? – запропонував замполіт. – Давай підемо відразу в особливий відділ, напишемо рапорт. Не подобається мені ця історія… Крайніми вийдемо.

Особливий відділ теж виявився зачинений. Вони сіли чекати на траву в тіні під дерево. Замполіт, накидавши на вирваному із записника аркуші рапорт про зникнення «шишарика», за звичкою мовчав і в думках прямував до п’ятдесяти шахівниць суперників, а Колюня, притулившись спиною до товстого стовбура верби, зосередився на доріжці, що вела до особового відділу. За годину на ній з’явився командир частини.

– Здравія бажаємо! – піднялися бійці, які не чекали побачити тут полковника.

– Вільно. А ви чого тут сидите?

– Чекаємо кого-небудь з особового відділу.

– З якою метою?

– Та ось, рапорт написали. Вантажівка наша зникла з боєкомплектом, прямо з боксу. Ми вчора з-під Іловайська вийшли, там…! Ми… там наші! Треба допомогу туди! Терміново!

– Знаю, знаю! Займаємося! Сам президент займається! – Було видно, що полковнику ця тема дуже не подобалася. Прочитавши рапорт, він насупився, склав листочок удвічі й засунув до кишені. – Гадаю, це непорозуміння. Ідіть у бокси, ваша машина повинна стояти там. Тільки до зброярні спочатку зайдіть, – і, не чекаючи, поки здивовані бійці рушать з місця, почав нервово тикати пальцями в кнопочки мобільного телефона.

У зброярні їх зброя виявилася на місці. Черговий по частині дуже здивувався їхньому проханню поглянути на автомати, але двері відкрив. Матюкаючись і нічого не розуміючи, Колюня і замполіт пішли до боксів і зі здивуванням виявили там свого «солом’яного шишаріка». Той стояв, як ні в чому не бувало, на тому самому місці, де вони його залишили вчора ввечері. Довкола «шишарика» крутився заступник по тилу і несхвально зиркав на бійців:

– Ось ваша колимага, на місці, – недружньо бурчав він. – Куди вона подінеться з підводного човна…

Колюня заліз у кузов, підняв тент – начебто весь боєкомплект лежав цілий. Спробував посунути ящики – не вийшло, повні, відкривати не став.

– Не йметься їм! Вийшли – і слава Богу, відпочивайте, радійте життю, – убік, нібито й не на їхню адресу, зло бурмотів потертий життям майор. – Боєприпаси, однак, усі вже списані…

– Що це було, Колюня? – запитав замполіт, коли вони вийшли на вулицю. – Ти думаєш те саме, що і я?

Колюня ствердно кивнув головою. Йому стало так бридко, що захотілося напитися і поблювати.

– Та ти ж не п’єш! – здивувався замполіт.

Наступного ранку «солом’яного шишарика» списали і поставили розбирати на деталі.

– Справжній «солом’яний шишарик» у тебе, Колюня, виявляється, був. Як в українській народній казці! – захоплювався замполіт такому повороту подій.