Розділ «Суддя Забара і солом’яний «шишарик»»

– Хто сепаратист? – здивувався й образився Саньок. – Я?

– Ну не я ж! – розсердився ще більше боєць.

– А ви взагалі хто?

– Ми – «Донбас», добровольчий батальйон. Так що не пощастило тобі, сепаре вонючий! Чув про нас?

– Чув, – зрадів Саньок, – ще й як чув! А я – мінометник 92-ї бригади. Чув про таких?

– Та ну! – не повірив боєць. – А якого хріна ти в цивільному тут посеред села з мобільником бігаєш? Військовий квиток є? Де твоя зброя?

– Я з-під Іловайська вийшов. Лише паспорт. Воєнник і зброя в командира залишив. Ми в Береговому, в погребі, там багато поранених, за ними піп поїхав. Там його Суддя чекає.

– Піп, Суддя, – «донбасівець» замотав головою. – Це хто такі?

– Просто піп… – невпевнено почав Санек, – і Суддя…

– Це що, позивні?

– Ні, не позивні! Це робота у людей така! – знайшовся, нарешті, з правильною відповіддю Саньок. – Зніми браслети, братан! Я тебе обійняти хочу.

До вечора отець Георгій своєю машиною за три ходки перевіз в Комсомольське спочатку поранених, а потім і всіх інших бійців з берегівського погреба. Там вони чекали міні-автобуса, на якому бійці батальйону «Донбас» Жак і Фрол збирали околицями всіх, хто зміг вибратися із смертельного котла. У невеличкий бусик набилося людей сорок: голодних, контужених, поранених. Враженнями не ділилися, хоча бійці зібралися з різних військових підрозділів, і, певно, могли б розповісти багато цікавого один одному про те, що пережили, але навряд чи – щось нове. Мало хто вірив, що вже врятувався, що все лишилося позаду, але всіх мучило одне питання: як таке могло статися? Вголос це не звучало, але кожен думав про себе і в думках приміряв це звинувачення до командування: нас зрадили, нас відправили на бійню, нас не підготували до цієї війни. Хто заплатить за це? Отже, їхали і мовчали, інколи зупиняючись і підбираючи ще бійців. Один солдат Забарі особливо запам’ятався – йшов по дорозі, не ховаючись, з автоматом напереваги, знявши із запобіжника, при повному боєкомплекті, стискуючи в руці гранату.

– Утомився я ховатися, мужики, – відповів на репліку про гранату. – А в полон би не пішов.

«З такими солдатами війну важко програти, – думав Забара. – Але в штабі можуть дуже постаратися. Може, в цьому і є різниця між тією війною, в Афгані, і цією? У тій війні не думали про перемогу, її просто не існувало як кінцевої мети, там був лише дембель. Вижив – значить, переміг. А тут, на своїй землі – хочеться до перемоги дожити, зробити для неї якомога більше, тому і вмирати на самому початку не хочеться?»

Отець Георгій попрощався зі всіма бійцями за руку.

– Закінчиться війна – приїду до вас хреститися, батько Георгій, – пообіцяв Саньок. – Якщо живий залишуся.

– Куди ти подінешся! – розсміявся Єгор.

– Суддя Забара, дозвольте звернутися! – устряв молодий лейтенант.

– Суддя? – розчув фрагмент фрази, підходячи ближче і кваплячи з від’їздом, Жак. – Позивний?

– Ні, – серйозно відповів Єгор. – Доля.