Розділ «Подорож»

Очі в Миколи налилися кров’ю, з вуст полилося матючиння. Те, що чоловік лаявся пошепки, аби не збудити Женьку, ще більше виводило його з себе. Він штурхав дружину в плечі, зіштовхуючи з ліжка. Жужа кидалася на коліна, знову й знову просила у Колі пробачення. Чоловік пхнув Люсю ногою, наче непотріб, і, коли вже зовсім ошалів, вхопив її за барки, аж відскочив один ґудзик із піжамної кофтинки, й жбурнув до дверей. Тоді підійшов, відчинив хату та викинув перелякану мовчазну жінку, як приблудну собаку. Оговтавшись від несподіванки, Люда один раз стукнула в двері, тоді двічі, згодом гукнула чоловікові, аби впустив. За її криком почулися незадоволені вигуки від сусідів. Вірогідно, Люся заважала їм дивитися телевізор чи міркувати наодинці. Для цього будинку не новиною були сварки та бійки, в які неодмінно втручалися сусіди, але здебільшого з-за зачинених дверей. Їм також кортіло долучитися до драми, та не бажалося отримати по мордяці від розлючених учасників конфлікту. Теперішня ситуація геть не була схожа на класичні, бо вирізнялася надто малою кількістю гучних звуків. Проте ласі до сенсацій мешканці лондонського дна не хотіли відмовляти собі в задоволенні опинитися в центрі подій. Люда, почувши невдоволені белькотіння та злякавшись, що хтось відчинить двері й побачить її у спальному костюмі, що складався з шортів та розхристаної кофтинки, стрімголов спустилася у двір. Цю ніч мусила провести на синій дерев’яній лаві, біля роздовбаної гойдалки. Сиділа й дивилася на вікна. Не на ті, що належали квартирі чоловіка, а на всі інші. За ними йшло-вирувало життя, нехай не ідеальне, але власне у кожного. Вікна були різні, як, вірогідно, й ті, хто їх оздоблював. Одні гарно підсвічувалися, випромінюючи тепло та затишок, інші сірувато вишкірялися, оголюючи буденність життя. Людочка уздріла серед чужих віконниць уявне своє в рідному місті – у дерев’яній рамі, простеньке, підсвічене теплим жовтуватим світлом, на підвіконні – алое. До шибки в Людиних мареннях притулилися двоє, мати й донька, і довго-довго вдивляються у неї, самотню розчавлену дивачку. Людочка встигла уявити, як би вона з дочкою вискочила надвір з теплою ковдрою, вкрила бідолашну, поцікавилася, що з нею трапилося, чи не потрібна допомога…

Щойно почало розвиднятися, Люся, яку пропасниця била від холоду й страху, піднялася на третій поверх червоного цегляного будинку, легенько пошкрябалася в двері. Микола відчинив їй відразу, крізь непідробні сльози просив, аби вона на нього не тримала зла. Притискав до себе, цілував…

– Ти мене вразила своєю відчайдушністю. Думав, будеш кричати, битися в двері. А ти тихенько пішла на лавку і, як песик, там до ранку просиділа, – Коля любив згадувати нещодавню подію за вранішнім чаєм із вівсянкою. Людочка нервово сміялася, пораючись біля плити та мийки. Вона не сідала до столу, допоки не нагодує чоловіка й доньку.

– Деді! – звернулася Женя до татка. Не говорила до матері напряму. Коли хотіла щось запитати у Люсі, просила Миколу передати їй питання. – Май мамі із стюпід? – цікавилася в татка, чи її мама дурепа. Люся, звичайно, зрозуміла суть питання. Але вдала, що не почула.

– Вона так питає, бо ти не говориш із нею англійською, лише українською. Вона вважає, що лише дурні не знають англійської… рідної мови нашої дочки.

– Ні, моє сонечко, мама не дурепа, – звернулася Людочка до дочки, використовуючи англійську. Жінка підсіла до малої, почала гладити її по білявій голівці. І раптом Женя, схлипнувши, схопила Людочку за шию, обняла міцно-міцно й закричала:

– Мамі, мамі, сорі, сорі!

– Ну, досить уже, – втрутився Микола, гримнувши на Люсю. – Ти справжня дурепа. До чого довела дитину. Краще було, коли вона тебе ненавиділа. – А тоді, звертаючись до малої: – Мама тобі давала кенді? – Думав, дівчинка почала проявляти любов, бо Люся купила їй солодощів.