Розділ «У відділку»

Жужу супроводили до вагона електропоїзда. Лише тут втулили до рук паспорт. Жужа розгорнула його й побачила на своїй фінській візі величезний штамп, що сповіщав про її депортацію. На верхню поличку жінка закинула чималий багаж. Соромилася, бо на сміттєві лантухи прискіпливо-здивовано дивилися фіни, які їхали поруч. Коли потяг рушив, почала думати про домівку. Їй запахло весною й теплом, попри те, що надворі ще сніжило. «За місяць Жені два, – думала. – Буде святкувати вдома, з бабусею та дідусем. Швидше б…» – Людочка поринула у марево.

Ввижалися картини ідеального життя. Вона так давно не бачила рідного міста, що ніяк не могла уявити його без антуражу, властивого фінським містечкам. Ось Люся бачить, як біжить із дочкою по набережній, а всюди чисто-чисто, вода у річці прозора, аж блакитна. Поряд ідуть мама й тато, одягнені за останньою європейською модою. Люди зустрічаються їм на шляху привітні й усміхнені, кидають заздрісні погляди на Люсю й на її сім’ю, радісно кажуть:

– Яка щаслива родина!

Людочка повторює цю фразу за ними.

– Так, ми щаслива родина.

– Паспорт! – кажуть перехожі трохи засуворо, як для таких усміхнених осіб.

Людочка думає, що щось не так зрозуміла, й прислухається.

– Паспорт! – знову чується, і хтось трусить її за плече.

Жінка відкриває очі та бачить перед собою невдоволеного офіцера. Визирає у вікно. Потяг стоїть. На будівлі вокзалу напис: «Виборг».

– Паспорт! – учетверте наказує військовий.

До Люсі доходить, що Фінляндія позаду, вони перетнули кордон. Що той, хто вимагає документ під перелякані погляди фінів, – її співвітчизник. «Фіни не перевіряли», – зрозуміла й похапцем полізла до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Прикордонник довго роздивлявся паспорт, переводив погляд на Люсю, яка намагалася усміхатися, але вже відчувала, що неприємність невідворотна.

– Вам потрібно вийти з нами, – сказав, не повертаючи паспорт.

Тили офіцера охороняли двоє салабонів.[11]

– Поясніть чому? – питала тремтливим голосом Жужа. – Потяг поїде, як я дістанусь до Пітера? У мене квиток до Санкт-Петербурга, – пред’явила чоловікам квиток.

Перший забрав папірець і взяв Люсину сумку з особистими речами. Офіцер пішов до виходу. У вагоні загули. Пасажири обговорювали інцидент. Багато хто радив Люсі не виходити. Але що вона могла вдіяти? Її документи, квиток, врешті-решт, торба уже «пішли» на вихід.

– У мене ще ось це, – гукнула, вказуючи на верхні багажні полиці.

Солдати-прикордонники зняли мішки й по підлозі поволокли їх до виходу. Людочку вели спочатку пероном, тоді мостом через усі платформи, тоді вулицею до приміщення вокзалу, потім довгими лабіринтами вокзальної будівлі. Потім процесія спустилася в підземелля. Люся навіть не уявляла, що під вокзалом стільки вільного місця. Оглядаючись навсібіч, зрозуміла, що її заманили до буцегарні. В обидва боки вузького сірого коридору виходили залізні нефарбовані двері, в одні з яких упхали Людочку. Її залишили, кинувши на бетонну підлогу клунки. Коли за чоловіками гучно ляснули казематні дверцята, Жужа заклякла. Як це вона опинилася тут? Що далі? Аж тепер згадала тата, який мав чекати її у призначений час на вокзалі у Санкт-Петербурзі. Ще вчора повідомила батькам телефоном, що приїздить. Вони вельми зраділи, бо жінка не уточнювала, що повернеться сама. Тато обіцяв відразу виїхати до Пітера і зараз мав нервувати від очікування швидкої зустрічі. Уявила його обличчя, коли він, усміхнений, вдивлятиметься у кожного, хто виходитиме з вагона міжнародної електрички. Що відчуватиме, коли побачить, що його Людочка зникла? «Дурна, потрібно було хоча б когось попросити пояснити батькові, що зі мною сталося», – злилася на себе й тієї ж миті змінювала напрямок думок: «А може, й краще, що не знатиме правди. Вирішить: передумала дочка, та й поїде спокійно додому». Хотіла обмізкувати теперішнє становище, але їй до голови лізло зовсім інше – радість від того, що вона нарешті дісталася дому.

До вечора просиділа в холодній камері, де були лише одні нари та невеличкий стіл. Про те, що день хилився до кінця, довідалася завдяки маленькому віконечку. У камері постійно горіло світло. Лампа, брутально жевріючи й кидаючи жовтий тьмяний сніп світла на середину кам’яного мішка, зводила Людочку з глузду. Жінка від безсилля й незнання своєї долі закричала й загримала ногами й руками по залізних дверях.

– Випустіть, гади! Сволота! – додавала чимало перчених епітетів, смакуючи кожним проголошеним словом.

Почула, що коридором хтось крокує, голосніше заверещала й загупала самими ногами, бо долоні боліли від биття об тверду поверхню. Двері відчинилися, впустивши до камери чоловіка, на вигляд досить приємного. Він лінивою ходою наближався до Людочки, впритул дивлячись на неї, й проголошував на кожному кроці по слову, відтісняючи жіночку до нар.