Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

— Будь здорова, Еммочко! — виголосила Іринка, облизуючи напомаджені губи. — Сама знаєш, як ми з Ваньком тебе любимо… Ну, розповідай, що нового?

— Нічого, — сказала Емма. — Хіба що казку на Новий рік репетируємо. Чесно кажучи, фіґня рідкісна. Краще б «Дванадцять місяців» узяли.

Іринка погодилася:

— Авжеж… Знаєш, Лопатова заміж вийшла?

— Та ти що?!

Якийсь час вони їли торт, обговорюючи життєві перипетії давніх друзів і ворогів, ближніх і далеких знайомих, їхніх дітей, племінників і зятів.

— Дурниця! — Іринка енергійно підстрибнула на стільці. — Ігорчик і гадки не мав — який там театральний, ти що… Він же серйозний мужик у нас… Він фундаментальний мужик, добре знає, чого хоче, уже зараз програми пише недитячі… Математику любить, — Іринка чомусь притишила голос. — Репетитор у нього — один дуже цікавий мужик. Бере він, звичайно, бабок неміряно… Але — гарантує. З гарантією працює. Причому вступають не банально, по блату, — ні. Всі, за кого він брався, усі з математики мають п’ять, куди не тикнися… От і зараз сидять, трудяться. Тричі на тиждень, понеділок-середа-п’ятниця…

— У мене з математики трояк був, — зізнався Іван. — Коли дивлюсь, які Ігорець задачі бере — кайф ловлю, присягаюсь.

— А наш Росс і справді цікавий мужик, — вела далі Іринка напівголосно. — Ростислав Вікторович. Не від цього світу, знаєш, як у книжках. Божевільний учений, щось таке. Пише книги якісь, подейкують, у них академіки ні біса не тямлять, ті, що кумекають, — чуби рвуть. Від щастя. Начебто геніальний він. Визнають — Нобеля дадуть…

— Нобеля математикам не дають, — сказала Емма.

— Хіба? — здивувалася Іринка. — Ну, тоді інше щось дадуть… А якщо й не дадуть — у нього і так бабок доста, на «чурпачках» заробляє. Отож мужик він цікавий, цікавий… ну що, за що тепер підіймаємо келихи?

Емма відчувала легку ейфорію. У такі хвилини їй приємно було думати про людей, які літають і танцюють, про крилатих, які не торкаються землі, про тих, що сміються, співають, про добрих…

— Давайте за Ігорчика, — запропонувала вона. — Щоб він був здоровий і поступив.

— За Ігорчика! — в один голос погодилося подружжя.

Не встигла Емма поставити на скатертину наполовину спорожнілий келих, як у коридорі почулися голоси, і Офелія ще здалека радісно виснула. За мить до кухні зазирнув Ігор — пелехатий губань-підліток, дуже схожий на матір.

— Драсте, тітко Еммо…

— Здоров! А ми тут за тебе п’ємо! — зраділа Емма, здається, надто голосно.

Іринка підвелася:

— Ігорчику, ти Ростика Вікторовича не дуже заморив? Ану…

Іван знову налив по вінце Еммин келих.