Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Емма відвела погляд від «запізнілої свічки». Вивантажила в урну пластиковий пакет зі сміттям. Поправила шарф.

Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять. І вона в тридцять п’ятий раз зіграла Матінку-Зайчиху.

Вона завжди вважала почесною, мало не священною справою працювати для дітей. Вона переграла в півсотні різних спектаклів — білок і лисиць, зайчих, зайчат, дівчаток, хлопчиків, курочок, жаб, дерев’яних солдатиків, стражників, шахових фігурок, метеликів і навіть корів.

Її завжди називали як приклад, коли говорилося про серйозне ставлення до професії.

Вона жила, начебто під розгорнутим крилом. Вона знала — зі шкільних років — що її завзятість і відданість неодмінно будуть винагородженні. Ні, вона старалась не задля винагороди, однак десь усередині неї завжди жила віра в чудо, що незабаром трапиться. Повертаючись додому пізніше за всіх, утомлена, заглиблена в себе, вона несла повз вечірні вітрини свою таємницю — таємницю Попелюшки, яка знає, чим закінчиться казка.

Їй було приємно до дрібних деталей продумувати крихітну, нічого не варту роль. Нехай навіть у поганому спектаклі. Була в цьому якась насолода; Емма вигадувала біографію лисичці, що з’являлася на п’ять хвилин у зграї інших звірів. Чи їжачкові, у якого за весь спектакль було три слова. Але зате як вона проживала ці зони мовчання!

Приходила не за сорок хвилин до початку — за півтори години, гримувалася, хвилювалася, чекала. І знала: справжня любов не буває безмовною. Усе в неї буде — і ролі, і режисери, і визнання… Хіба в долі немає очей?

Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять.

Сьогодні вона вкотре бачила, як п’ятдесятилітня Ірина Антонівна скаче по сцені, трясе подвійним підборіддям, зображуючи хом’ячка. Дітям, напевно, подобається? Що може бути шляхетніше, ніж грати для дітей?

Сьогодні Емма вперше зрозуміла, що через півтора десятка років вона гратиме на цій же сцені, того ж хом’ячка. Чи — у кращому разі — чиюсь бабусю. Діти в залі будуть мінятися, Емма на сцені буде старіти. І колись в антракті її наздожене інфаркт, і її одвезуть у лікарню, не встигнувши змити зі старечих щік намальовані гримом заячі вусики…

Над мокрим асфальтом пливли чорні силуети перехожих. Сумка з дарованою вазою зробилася раптом важкою, як цемент. Що почувала б Попелюшка, якби їй довелося зістарітися в домі мачухи, серед чужих дітей та онуків?

Навколо стояв листопад — прекрасний час для тих, хто любить себе пожаліти.

У понеділок у театрі був вихідний. Емма витратила короткий день на прання, віник і блукання продуктовими магазинами; темрява застала її на кухні, на самоті, за ранньою вечерею.

Яєчня витріщала жовті підсолені очі. Маленький телевізор безгучно гортав кадри якоїсь, очевидно, мелодрами, і Емма дивилася на екран заворожено, а водночас байдуже, як дивляться у вогонь каміна. І в цей час гримнув телефонний дзвоник.

— Алло?

— Еммочко, з днем народження! Бажаю всього-всього! А здоров’я найбільше! Як ся маєш, як святкуємо?

Іринка, стара Еммина приятелька ще з інституту, завжди відрізнялася чудовою недбалістю в усьому. Вона завжди спізнювалася на репетиції, губила гроші, речі та документи, забувала текст ролі, плутала не тільки чужі дні народження, навіть про свій якось забула, і на вітальну телеграму від матері довго дивилася, витріщивши очі.При всьому цьому Іринка благополучно працювала в академічному театрі, одержала «заслужену» у двадцять п’ять років і незабаром, через місяць-другий, має стати «народною».

— Дякую, Ірочко, — сказала Емма, мимоволі посміхаючись. — Учора відсвяткувала.

— А-а-ай! — затягла Іринка. — От голова в мене, завжди забуваю, ти вже пробач дурепі, адже ліпше пізно, ніж ніколи… Слухай, тим краще. Позаяк гостей у тебе сьогодні немає, може, виберешся до нас? У нас із Ваньком майже ювілей, п’ятнадцять років і одинадцять місяців як одружені… Винце є гарне, тортик, те-се, спектаклю немає, коли таке буває? Давай, чуєш?

— Ні, дякую, — сказала Емма майже злякано. — Вані вітання, звісно, але в мене сьогодні… От якби заздалегідь… Ні, ні, дякую, але сьогодні справді не вийде ніяк.