Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

Треба було оглянутися. Переконатися, що ніхто не дивиться в потилицю, ніхто не ховається за поваленим стовбуром.

Він знав, що треба оглянутись, але не міг. Не поверталася шия. І чим довше він сидів завмерши на широкому пні, тим ясніше йому ставало, що позаду в нього хтось (щось?) є.

Чому, адже він завжди вірив, що все погане в житті трапиться не з ним?!

Чому ж це трапляється? Вже майже трапилося?

Ніколи раніше на нього не навалювалася така тривожна, така незбагненна паніка. Хоч крихтою розуму він усвідомлював, що причини — немає, що в лісі він один…

Напевно.

Усе, що він устиг зробити — закричати і зірватися, перекидаючи кошик, з місця. І кинутися через ліс з розпачливим «Мамо!»

Частина перша

Емма

Другого листопада Еммі Петрівні виповнилося тридцять п’ять років.

Відзначали в театрі. Емма принесла велику сумку з бутербродами, купила в сусідньому магазині належну кількість вина, горілки й одноразових стаканчиків. Після денного спектаклю («Лісові пригоди», казка для дошкільників) у великий гримерці накрили стіл.

Усе вийшло надзвичайно пристойно та навіть дуже мило. Поки Емма переодягалася, поки змивала заячий ніс, губу й тонкі вусики, завтруппою вже встигла розкласти бутерброди і розрізати торт. Потім прийшли гості — всі, хто був зайнятий сьогодні вдень, а з ними старенька костюмерка та помреж. Виголошували тости, зичили здоров’я, називали людиною вірною, сумлінною, чесною, доброю і взагалі гарною. Подарували порцелянову вазу. Принесли букет листопадових — дрібних, але дуже запашних — айстр. Усе сказали, з’їли й випили приблизно за годину з чвертю, а потім дівчатка, сусідки по гримерці, допомогли Еммі зібрати посуд і спорожнілі пляшки назад у сумку.

Швидко смеркло. О п’ятій годині за вікном було майже зовсім темно; ті, що були зайняті у вечірньому спектаклі, ще не прийшли, решта розійшлися по домівках. Емма залишилася в гримерці сама.

Це була давня звичка. Вона завжди йшла пізніше за всіх. У школі. В інституті. У театрі. Повільно розбираючи, повторюючи роль, ще раз програючи її подумки, здійснюючи своєрідний ритуал, жертвуючи Улюбленій Справі додаткову годину-півтори або хоч тридцять хвилин.

І сьогодні вона затрималася скоріше за звичкою, аніж через необхідність. Дбайливо склала в стіл коробки з гримом, пачку лігніну, мильницю, рушник і крем. Застібнула пальто, зав’язала шарф, узяла сумку, ступила в сутінь коридору.

Попрощалася з черговою на вході.

Повітря було холоднішим, ніж уранці. З неба сипало останнє листя — найстійкіше, найжовтіше. Налипало на мокрий асфальт.

У чорних калюжах віддзеркалювалися поодинокі яскраві зірки і тьмяні листопадові ліхтарі.

Неподалік від службового входу ріс великий каштан. На одній голій гілці збереглося засохле суцвіття — травнева «свічка».

Чомусь цим квітам не дано було стати плодами, обрости колючими кульками каштанів і впасти у вересні на асфальт. Для білої пірамідки донині продовжувався травень; правда, квіти засохли і зморщилися, однак навіть кістяк суцвіття виглядав зухвало, залишившись один на голій-голісінькій гілці.