Розділ «Емма і Сфінкс (повість)»

До Іринки з чоловіком — півгодини їхати маршруткою. У відповідь на дзвоник за дверима почулося спершу утробне «Гав! Гав!», потім рішуче Іванове «Фу!», потім сміх Іринки, далі гавкіт віддалився і стих так раптово, начебто пес провалився в пекло. На мить стало темним світле вічко на дверях; клацнув замок, і ось Іринка, висока, пишногруда, у східному шовковому халаті до п’ят розкрила назустріч Еммі обійми.

— Поздоровляю, — сказала Емма, тицяючи їй у руки букет осінніх айстр. — Усе-таки п’ятнадцять років і одинадцять місяців…

— Це ми тебе повинні вітати!.. — голосно зраділа Іринка. — У нас і подарунок є!.. Боже, ну ти так рідко заходиш, я розумію, життя це довбане, закручена, але треба ж собі робити свята, якщо сам себе не потішаєш, то хто?.. Нумо до столу, до столу, ми тут з Ваньком уже пляшчину — ось, а тортик жде, не різали, тебе виглядали…

Іван, Іринчин чоловік, колись учився з Еммою на одному курсі, але в театрі не працював жодного дня — в нього виявилися стихійні здібності до підприємництва, і за кілька років він устиг пройти шлях від «човника» з цератовими сумками до глави великої та шанованої фірми.

— Привіт, Ван, — Емма усміхнулася. Іван галантно тикнувся губами в її руку; у нього були тверді лоскітливі вуса.

— Зараз Офелію випущу, — сказала Іринка. — Еммочко, ти, головне, різких рухів не роби. Нехай вона обнюхає, освоїться…

Офелія народжена була для ролі Собаки Баскервилів. Емма ніколи не боялася її — може, тому, що не уявляла достоту, на що собачка здатна. А чоловіки уявляли — і тому перший вихід Офелії до гостей завжди супроводжувався тисячею застережень.

Емма дала себе обнюхати. Потім Офелія, з голосним сопінням і тупанням, прочовпала в далеку кімнату і там, судячи з гуркоту, вляглася.

Стіл був накритий прямо на кухні — добре, що кухня в подружжя була завбільшки з невеликий стадіон. У центрі столу містився якийсь багатоповерховий, перспективного вигляду тортик кілограмів на п’ять.

— Яку ти хочеш музику? — поспитала Іринка.

— А… більше нікого не буде? — розгублено запитала Емма. Вона знала, що вечірки в цій квартирі влаштовувалися зазвичай велелюдні.

— Ти ж бо розумієш, усе експромтом, під настрій… Мигаєви ще збиралися, але в них Санько занедужав, напевно, грип, — Іринка перебирала диски під настінною лампою, відблиски від маленьких круглих дзеркал сновигали по стелі. — Ось, це новеньке… Ставити?

— Давай, — погодилася Емма.

І залунала музика.

Іван краяв торт. На широкий світлий ніж налипали шоколадні шматочки крему. Іринка говорила й говорила, мова її поєднувалася з музикою, дві звукові доріжки — інструменталка та балаканина — перепліталися, не заважаючи одна одній.

— А як Ігорчик? — спитала Емма, коли в Іринчиному монолозі трапилася невелика пауза.

— Чудово, — озвався Іван. — Вступаємо ось… Серйозно вступаємо.

— Цього року? — здивувалася Емма. — Уже?

— Уже, — Іринка зайняла своє місце за столом. — А ще вчора, здається, під ногами крутився… Ну, давай — за Емчин день народження.

І, перш ніж Емма встигла погодитися чи заперечити, келихи продзвеніли і тост був реалізований.