Розділ «Вовча сить (повість)»

Хазяїн знову розсміявся, і Дим не став перепитувати.

На моїх землях живе мисляча отара, сказав Хазяїн. Отара з ваших… з перебіжчиків. Їм добре. Хочеш туди піти?

Дим ішов увесь день.

Уже на заході він піднявся на пагорб — і внизу побачив упорядковані ряди будинків зі звичними городами на плоских дахах.

Молодь сміялася. Молодь слухала дівчину, яка співала на перекинутій бочці. Дівчина притопувала, і юрба прихлопувала в такт; дівчина видавала почерегово «ля-ля-ля», «ша-бу-да» і «ті-рі-ра», і юрба підспівала.

Дим стояв у самій гущавині юрби, дивився в зоряне небо поверх дівочої голови і ні про що не думав. У його бік намагалися не дивитися — з делікатності; незважаючи на те, що Дим від голови до ніг був загорнений у темний полотняний балахон, незважаючи на те, що шерсть устигла трохи відрости, — його каліцтво не було таємницею ні для кого.

Вони стикалися з таким каліцтвом не раз і не двічі. Напевно, вони співчували Диму; напевно, вони не зовсім безуспішно боролися з відразою.

Дим розглядав їх з-під каптура. Зовні вони нічим не відрізнялися від молоді, яку він звик бачити щодня — у столиці, у селищах…

Здається, нічим не відрізнялися.

Чи все-таки?..

Таке собі загальне враження. Тінь жахаючої безтурботності, яку він колись (коли? Сто років тому) бачив у очах дівчини-самки, тієї, котра уважно вислухала його історію, але не зрозуміла ні слова…

Чи здалося? Ніби нормальні хлопці…

— А тепер, — дзвінкий дівочий голос заповнив площу без помітного напруження, — пісня на честь нашого гостя! На честь новоприбулої людини зі старої батьківщини, Дима-Лугового, пісня про залишений дім!

На площі стало тихо. Навколо Дима утворився цілий ліс парочок, які обійнялися, трійок і навіть четвірок; імовірно, звичаї тут панували прості і немудрі. Як казала колись його колишня дружина — проти біології не попреш; ось п’ятеро — дві дівчини і троє хлопців — хитромудро сплелися і погойдуються в такт пісні, мелодійної і зворушливої. Ритмічно погойдувалася вся площа, і тільки Дим стояв нерухомо, та ще син старости на ім’я Жель-Мостовий, похмурий юнак, якому наказано супроводжувати гостя.

Дівчина співала.

— «Я залишив свій дім і знайшов інший, пісню про дім заспівай ти мені, заспівай…»

Слова були простенькі, як капустяний листок, але в голосі звучав справжній смуток. Навряд чи дівчину так хвилювала доля залишеного дому — вона, швидше за все, не пам’ятала його. Але музика була сумна, а дівчина мала вроджене відчуття гармонії. І не сфальшувала жодного разу.

Концерт закінчився раптово. Співачка злізла з бочки, усі швидко розпрощалися і розійшлися. Дим наздогнав провожатого, торкнув за рукав:

— Жель…

Хлопець відхилився. Дим, зніяковівши, забрав руку: