Розділ «LAUDATIO. PARS IV»

— І що ж це значить, на твою думку? — поцікавилась вона.

— Це значить, — криво посміхнувся він, — значить, що мені ще не все відомо про діяльність Магістрату.

Вона повагалась якусь мить, перш ніж відповісти.

— Так. Не все.

Наглядач легко повернув величезного ключа, і присадкуваті дубові двері межи другим та третім прольотами ратушної вежі, повсякчасно зачинені для відвідувачів, поволі прочинилися.

Його гість, який щойно по тривній вечері подолав понад сімдесят різновисоких сходинок, спинився, тяжко відсапуючись. Наглядач, і сам не юнак, посміхнувся зловтішно, радіючи з того, що темрява приховує його лице. Помучити партнера, довести йому його слабкість — таке ніколи не завадить.

Намацавши вмикача при вході, господар запалив світло — доволі тьмяне та бліде, адже, попри щільно стулені віконниці, слід було дбати про те, щоб ніхто ззовні того світла не добачив. Досить уже одного знаттєлюба, котрого довелося спішно спроваджувати звідси, і то — минаючи сходи. Прикра історія, але нема ради…

Зараз, проте, і притишеного світла вдосталь, аби вихопити з пітьми просторе приміщення, чиї нетиньковані стіни прикрашені найрізноманітнішим збіжжям — книги, порохняві скрині, вицвілі полотна, а поряд з тим — ручної роботи лялька, уламки якогось механізму і навіть електрогітара.

Гість зробив кілька кроків вздовж полиць. Гмукнув скептично.

— Це… те, про що ми говорили?

Наглядач кивнув, пестливо торкнувшись невеличкої подушки, котру прикрашало барвисто вишите твердження «Vita somnium est».[4]

— Моя скромна колекція. Я розраховую поповнити її щойно по успішнім завершенні нашого рейду.

Гість гойднувся на підборах. Лице його і далі не являло оптимізму.

— Розумію… Але ж і ви зрозумійте — мені важко повірити, що все це… реально. Доки своїми очима не побачу — цю, як ви кажете, трансплантацію…

Наглядач тяжко зітхнув.

— Це реально. Повірте мені. Це вже працює.

— У випадку з анімулами — так, — гість насупився, киваючи на полиці. — Але цей мотлох?

Господар силувано усміхнувся, гамуючи лють. Доки? Доки йому мати до діла з нахабними неотесами?

— Вважайте собі, як знаєте, але я від своїх вимог не відступатиму. Коли вам надалі цікавий вихід на потрібних людей…

— Та я ж не кажу, що відмовляюся, — поспішив запевнити його гість. — Зрештою, нічого складного в операції я не бачу. Дістанете своє — і хоч до серця його туліть. Лише, Наглядачу, мені потрібна ваша санкція на відстріл супротивника. Ви не хочете галасу — це мені зрозуміло. Але я не хочу, щоб операція зірвалася через вашу надмірну делікатність!