Розділ «LAUDATIO. PARS IV»

— Правильно мислиш, — відказав служитель, і тут уже Лука розгледів, що той зовсім іще не старий, років, може, над сорок, з чорним волоссям, зібраним у хвіст, гачкуватим носом та лукавими зморшками в кутиках очей.

— Та відчиняй уже, Теззі, — не в силі стримати усміх, мовив Мар’ян. — Бо зараз підемо по плакальниць до сусіднього вар’єте!

— Ой ні-ні-ні, — засміявся той, відчиняючи ґрати. — Ти ж знаєш, які вони там — як не маєш своєї біди, так іще чужої наберешся…

Нарешті двері прочинилися, і господар запросив хлопців досередини.

— Тезаурус, — повідомив він, простягаючи Луці руку для привітання. — А ти — Лука Ведель? Давно хотів з тобою познайомитись. Я ж знав колись твого батька.

— Правда? — Лука аж зупинився з несподіванки.

— Правда-правда, — кивнув Теззі, зачиняючи за собою двері та рушаючи вздовж коридору. — Мене дуже цікавили його роботи, його професійний погляд на некрофілію — у філософському розумінні, певна річ… От ти не думай, що я божевільний!

— І на гадці такого не мав! — поспішив запевнити його Лука.

— Ну так, я ж бачу! Але щоб ти знав, це в нас тут і правда храм Лібітіни. Певною мірою. Ти знаєш, хто така Лібітіна?

Лука стенув плечима.

— Не рідня. Хіба що «лібідо» можу згадати.

— А! — обернувшись до нього, схвально мовив Теззі. — Дуже близько. Лібітіна — богиня похорон, що уособлювала також і смерть. А це, — він кинув на низькі дверцята, — а це в нас крипта.

Господар штовхнув двері, і за мить хлопці опинилися в просторому приміщенні, яке понад усе нагадувало музей — стелажі, скляні полиці, міцні шафки і різноманітні артефакти, справжнє значення яких було відоме лише втаємниченим.

— Крипта, — гмукнув Лука. — А де мерці?

Теззі розвів руками, охоплюючи стелажі та їхній вміст.

— А це вони і є.

Лука насупився, не знаючи, що і думати — це знову перевірка? Чи жарти, сенс яких йому годі зрозуміти? Чи — ну не правда ж? Під пильним оком господаря він зробив крок до полиць. Грубезні монографії, креслення, старовинна зброя, за можливість торкнутися якої Лука років із десять тому віддав би усю кишенькову готівку. А ще… здається, план міста: і Ринкова площа є, і вулиця Святого Дорміана, щоправда вона має тут іншу назву — Cardo, але пропорції знайомі… Цікаво, скільки ж років цьому документу?

— Чотирнадцяте століття, — гордовито прокоментував Теззі, — генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте власноруч. А це, — господар кивнув на рукописну книгу з кількома доцентровими колами на палітурці, — це робота Петра Корнелія, палкого послідовника Коперніка, відіслана до нас якраз напередодні страти автора…

— Але чекайте! — обурився Лука. — Я бачив її в Університетському музеї!

— Ага! Дуже добре! — зрадів господар. — Моя робота якраз і полягає в тому, щоб у людей складалося подібне враження.