Розділ «LAUDATIO. PARS VI»

Вранці, коли над містом заяснів зеленавий та млистий світанок, Лука нарешті повернувся додому, змучений, змерзлий та злий. Останнім він завдячував невблаганному Горганові, котрий, замість відпустити підпитого колегу додому, кілька годин турлив його холодними вулицями, внаслідок чого хміль йому вивітрився, зате з якихось пекельних глибин зринув глухий та надокучливий головний біль.

Найгірше, проте, почалося, коли хлопець опинився у власнім омріянім ліжку. Займався день, за стіною в бентежному сні (сповненому, либонь, всіляких музичних звитяг) крутився Франек, а Луці, попри люту втому, сон не йшов. Знову і знову поверталося йому підземелля «Прозаку», а надто ж — виклично вбрана дівчинка з полохливим, розпачливим поглядом темних очей.

Цей погляд непокоїв його, в невідомий спосіб розбудивши почуття провини, бажання виправдатись, вберегти від шкоди, а межи тим — з’ясувати те, що знає вона, чим керується, кидаючи звинувачення Магістрату. Адже ж виглядає так, що Тілія добре розуміє, з якою установою має до діла, на відміну від Луки на зорі його мстивих поневірянь. До того ж, його раптова неспроможність підтримати розмову про будню працю не просто приголомшила — вжахнула, а клятий Горган так і не завдав собі клопоту розказати щось понад тим, що так виразно прохопилося в нього напередодні.

А коли нарешті змучена свідомість загасила ліхтарі у своїх покоях, то приверзлося Луці таке, що, як знав, то й не лягав би взагалі. Наснилося йому, що батько, донині живий начебто, працює в кабінеті за стіною, проте Лука знає, що тому загрожує непевна, та неминуча однак, небезпека. Хлопець біжить застерегти його, проте коридори зненацька безкраї; затинаючись, він жене щодуху, сягаючи нарешті порогу — і затим лише, аби побачити, як батько підносить до скроні затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.

Прокинувся Лука нажаханий, заслаблий та з таким паскудним настроєм, що радо розміняв би його на згаданий вчора Weltschmerz, та ще й доплатив би за зміну. Було вже по обіді, і повертало на вечір; на кухні чулося якесь дзеленькання, і, відвиклий від всякого сусідства, Лука наполохався було, але вчасно згадав про «кузена». Насвистуючи, той порався коло вогню, і з кухні линув радісний дух підгорілої смаженини.

— Що горить? — поцікавився Лука, притулившись до одвірка.

Франек смикнувся, але швидко опанував себе.

— Яєчня. Зі всякими… е… рештками. Ти ж не проти? Я подумав, ти голодний встанеш, от і…

— Рештки… — позіхнув Лука. — Звучить до біса спокусливо. Тільки пильнуй за ними, еге? Бо рештки — то таке, а згарків я не подужаю.

— Ой! — дзиґликом крутнувся музика. — Шляк!

Пирхнувши, Лука подався вмиватися, а повернувшись, застав радісного Франека над порятованою зі згарища яєчнею, чи радше тим, що від неї лишилося.

— Заколупанка! — врочисто проголосив Франек.

Ні, сваритися на нього не було ані сил, ані охоти. Заколупанка? Ну, теж пожива, зрештою.

— Ти що робити збираєшся? — поцікавився Лука, ставлячи джезву на вогонь — що-що, а от з кави заколупанку робити він не дозволить.

Франек гордовито заяснів.

— Мене «Голіарди» запросили, я ж казав тобі, так?

— Голіради?.. — мугикнув Лука.

Кава взялася пінкою, випромінюючи райські пахощі. І це, вочевидь, підняло рештки Луччиної свідомості зі сну.

— А зроби мені послугу, гаразд? — обернувся він до Франека. — Розпитай отого їхнього фронтмена…