Розділ «LAUDATIO.[2] PARS І»

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного — забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто — у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету — а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот — він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому — як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота — ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто — Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так — Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись — нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука — не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав — бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся — хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти — і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен — ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там — хто зна! — може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо — лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен спостерегти.

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

Вночі їхня робота лише починалась. І зовсім не тому, що ніхто не вмирав — так чи інак — посеред білого дня. Вдень теж часом доводилося працювати, проте вночі мороки було значно більше. Адже смерть вночі тихша, приватніша, а злидні, що ними опікувалась контора, потребували не лише її. Тому спати затемна не випадало.

Колись давно Юр любив цю темну вахту. Нічна прохолода бадьорила, а лукавий морок запалював у крові колючі іскри азарту. Нині йому важко повірити, що він міг це відчувати. Важко повірити, що він міг відчувати бодай щось, окрім втоми та байдужої покори приреченню. Та, за браком іншого, і те служило нечулому власнику, змушуючи ставати до роботи щодня. Тобто, радше, щоночі.

Нині в управі напрочуд жваво і гамірно. Сам квестор Вітій, власною персоною, видершись із лабетів похмурої пиятики, намагається навести лад чи бодай розгребти найбільші завали. Перевіряє, метушиться, супить сиві брови, ніби це справді може чимось зарадити.

— Феліксе, де звіт за останній місяць? Де заповнені формуляри? Ви ж знаєте, я не маю права замовляти набої без належної звітності! Ювене, ми скількох відправили до «голуб’ятні» минулого тижня? Ні, «кільканадцять» — це не відповідь! Мар’ян… о боги, Мар’яне, просто не лізь під ноги!

Вітій озирає підлеглих, шукаючи, кого б це ще потішити керівною увагою. У своєму нездоровому запалі він може дійти навіть і до Юра, хоча від того точно вже жодного зиску. Ну ось…

— Юр! Ти цеє… Як собі маєш, незле?

Незле… Краще за всіх. Квестор зсуває брови, шукаючи за невідь-яким знаком на Юровім лиці. Той лишається незворушний. Вітій тяжко зітхає — нездоровий запал його гасне просто-таки на очах.

Хтось гримає дверима, і гамір одразу нишкне. Клим — урочистий і якийсь нібито скривджений. Вітій хапається за голову. Йому зрозуміло, до чого це, інші теж не потребують пояснень. Звикли вже.

— Що, знову? Де?