Розділ «LAUDATIO. PARS IV»

Білявий радісно пирхнув.

— Нє, до органного залу!

— Та ідіть вже звідси! — визвірився Фелікс.

Мар’ян охоче скочив з місця, прямуючи до виходу та закликаючи колегу за собою. Лука, не гаючи часу, рушив за ним; насправді, коли б знати дорогу, то він біг би поперед нього — так мордувала його невдоволена звідучора цікавість. Мора і словом не обмовилась про зміст досі прихованих від нього знань, і хлопець за пів безсонного дня встиг вигадати собі чергову лиховісну змову, де фігурували криваві злодійства та невпокоєні мерці. Попри подібні жахіття, Луччина нинішня нетерплячка мала досить-таки радісний характер — так, очевидячки, почала позначатися на ньому специфіка професії.

— Агов, Мар’яне, — покликав він свого проводиря, який навскоки долав магістратські сходи. — А чого в того гостя таке дивне ім’я? Ну, «Теззі» — це що таке?

Мар’ян захихотів.

— То ти ще дивних імен не чув. «Теззі» — це скорочення. Насправді його звати Тезаурус. Тезаурус Велько.

— А чого, симпатично… — ошелешено мовив Лука. — І головне, не сплутаєш ні з ким.

— Це то-очно, — саркастично протягнув Мар’ян.

Вискочивши надвір, білявий швидко роззирнувся, тоді кинув хитрий погляд на свого супутника і, зрештою, зробив знак переходити вулицю навскіс. Щойно за вигином вулиці хлопці опинилися біля входу до університетського архіву — кам’яної арки під опікою сови та грифона.

— Нам сюди? — здивувався Лука.

Замість відповіді Мар’ян смикнув двері, пропускаючи колегу досередини. За хвильку вони занурились до болісно знайомого Луці довкілля — просякнутого порохом повітря старого Університету, замкненого в рипкий паркет та повсякчасно холодні мури. Втім, була тут і незначна відмінність — коридором бігла зелена доріжка, а до носа пхався солодкавий запах старого паперу. Архів… Цікаво, що саме забули тут Магістратські душогуби?

Назустріч їм з-за столу підвівся охоронець, проте Мар’янове «ми до Теззі» його нібито влаштувало. Цього разу білявий повів свого супутника не на горище, а до підвалу. Щоправда на дверях, які їм довелося проминути, містилася табличка «Керівник відділу каталогізації», а щойно за ними починалися сходи вниз. Помітно було, що тут всіляко дбали про безпеку; щойно хлопці спустилися сходами, їхній шлях перепинили металеві двері з ґратованим віконечком. Мар’ян нахабно загрюкав по них кулаком.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Лука подумав був, що знайомство з найбільш втаємниченим співробітником Магістрату відкладається. Проте спливла хвилина, і в темному коридорі за дверима намалювалося дивне видиво: похила постать у каптурі та темній хламиді.

— Яка скорботна справа привела вас до храму Лібітіни? — підвиваючи по-старечому, мовила постать.

Та-ак… Якщо оце — той, по кого вони прийшли, то цілком зрозуміло, чого його ховають від людей. Лука приголомшено зиркнув на Мар’яна, сподіваючись на пояснення, проте той уперто дивився в інший бік.

— Бажаєте влаштувати похорон? Замовити плакальниць? — тим часом гугняво провадив старий. — Чи, можливо, жалобну процесію у супроводі хору?

На цьому Лука не витримав наруги.

— Ага, процесію — тільки з циганами та комічними куплетами. Можна?

Постать крекнула і дрібно затрусилася. Лука не відразу збагнув, що то «служитель храму» так сміється. За мить той випростався і відкинув каптур.