Розділ «SICINNIUM»

Ну от, мої шановні та змучені гості, наша екскурсія добігає свого неминучого кінця. Щиро вражений вашою духовною та тілесною снагою, яка уможливила осягнення непростої нашої історії та дотичних до неї побрехеньок. Наостанок дозвольте повідати вам іще одну, завершальну, так би мовити, баєчку, деякі обставити якої хтось із вас, можливо, вже й вирізнив з моєї невпинної балаканини.

Але перед тим раджу вам спинитися на затишній терасі кав’ярні, що зветься «Амнезія» — поняття не маю, чому така назва — і замовити тутешніх вафель, які особливо смакують з вершками та полуницею.

Отож, поки чекаємо на замовлення, ви маєте нагоду озирнутися та оцінити панораму: перед нами східна стіна замку Авеля, ліворуч — капличка Святої Гертруди, праворуч — Духовна Академія, а за нею — Платани, найбільший дракувський парк. Гуляти парком нічною порою — це, скажу вам, не найкраща ідея, однак саме там знамениті дракувські тумани являють подорожньому всю свою химерну красу. Але про тумани йтиметься трохи далі.

Гаразд, вертаюся до сповіщеної баєчки. А мова в ній про короля та королеву, а також — про королівського архітектора. П’ятнадцять років Авель та Раманте провели пліч-о-пліч, спілкуючись тісніше, ніж брати. Вони вдвох вимріяли та виплекали свою столицю, і не завжди король слухав порад свого майстра, а той — не завжди корився наказам замовника. Навряд чи ці стосунки можна було назвати дружніми, та Авель, сухий та суворий, взагалі не мав приязного товариства, тож архітектор став йому найближчим із радників. І, мабуть, єдиним чоловіком, окрім короля, з яким мала нагоду спілкуватися королева.

Мабуть, природно, що між ними виник зв’язок: вона була гарною, стрункою і світлою, як не брешуть тодішні художники, а він — молодим та поривним; до того ж, бідолашна Ара просто не знала іншого, обмежена в пересуванні та знайомствах своїм суворим чоловіком. Дивно інше: чому Авель так довго не помічав ці intimi animi sensus — потаємні порухи серця, як писала Ара в своєму щоденнику… Либонь, був надто заклопотаний будівництвом та політикою або ж просто не припускав такого розвитку подій.

Невідомо, як саме, але зрештою навіть Авелеві відкрилися очі на правду. Хтось винуватить у тому сповідника, інші — покоївку, та важливо одне: король дізнався про зраду й однак не скарав свого друга-суперника, щойно про це довідавшись. Натомість Авель звелів йому забиратися геть із міста і не вертатися до Дракува під страхом смертної кари.

Спершу Раманте, либонь, радів, що так дешево відбувся. Він не був іще старим, і міг би ще знайти працю та шану деінде, та король, очевидячки, бачив далі, ніж невдатний полюбовник. П’ятнадцять років архітектор присвятив цьому місту, тож довічна розлука з ним була для Адріана карою сама в собі. І зрештою він повернувся.

Король дотримав свого слова — Раманте стратили наступного ж дня по приїзді. Просто на Ринковій площі, тій, котру він власноручно спланував для громадських зібрань та забав. Площа, а не кохана жінка, була останнім, що він бачив у своєму житті. А втім, так чи так, це був його власний вибір.

Оце, мої любі, і вся моя баєчка. Завважте — я чесно попередив — мова про одну лише з міських легенд. Дехто каже навіть, що Велислав не був сином Авеля, що король нібито не мав нащадків, лишивши по собі, як і його біблійний тезка, хіба тільки туман. Не знаю, правда це чи ні. Але тумани Дракува стали невід’ємною частиною міста, такою ж, як і Ринок, як і Замок-на-Скелі.

То що, смачні були вафлі? Як-то, за розмовами не розбереш? То замовте ще, і я вже нині мовчатиму, аби не псути вам відпочинок. «Амнезія» — наша остання зупинка, тож не кваптеся і смакуйте солодке.