Розділ «POST SCRIPTUM»

— А тепер, шановні гості… Ой, тьху, холерні, — реготнув Велько. — Зовсім мене забембали! Коротше, дивився, Луко, ось цей чудовий питецький заклад, який ніхто, крім мене, тобі не покаже.

Лука звів погляд на старезну дерев’яну вивіску, на якій готичною насічкою писало «Ignis et Aqua». Вогонь і вода, себто два начала, які вкупі давали дим та «вогненну воду» — незмінний предмет прагнень вечірніх гульвіс. Велько, проте, вів його сюди не за цим.

— Зверни увагу на завсідників, — тихцем порадив архіваріус, щойно вони вступили до корчми.

Справді, тутешній люд вартий був осібної уваги: середнього віку й старші чоловіки та дами, з очима ясними, наче блищики, вбрані так мальовничо, що починав брати сумнів щодо того, яке, власне, століття надворі.

— Вони тут всі, здебільшого, прихильники старовини, — пояснив Велько. — Цілком ненормальні. Але, бува, приносять на продаж чи обмін справді цікаві речі. Як антикваріат, вони, переважно, ніц не варті, але для мого архіву я тут вибрав уже не одного доброго симулякра.

Лука усміхнувся.

— Не попускає вас, еге ж?

Велько невиразно гмукнув.

— Ходи, замовимо щось. Тут, як не дивно, цілком прийнятний мід та морав’янка.

Велько мав рацію. Ну та, зрештою, архів — архівом, а він би не спинявся тут, коли б у «Вогні з водою» наливали абищо.

— Ну, то які в тебе новини? — спрагло відсьорбнувши медового питва, поцікавився він.

— Ой, та то такі новини… — відмахнувся Лука мимохіть, проте, починаючи щиритись. — Знову Франек приїздив, так ми із Ті заледве його випхали. Він же тепер у нас — зірка, і ніяк не може збагнути, що його цілодобові концерти — то не дармова розкіш, а безсоння та люті сусіди. Але він кумедний, та і «Голіардам» він, здається, до серця припав. Що ще?.. Ну, я думаю, може, до Університету податись — ну, на заочний. Треба ж іще колись на харч заробляти…

Велько зиркнув на нього понад бурштиновим сяйвом меду в келишку.

— А що б ти сказав на пропозицію повернутись?

— Повернутись — куди? — кліпнув очима Лука.

Нічний Магістрат, водночас позбавлений керівництва, якось непомітно втратив офіційний статус і, як наслідок, можливість діяти в межах закону. Його співробітники розійшлися, хто куди, і Лука, пригнічений останніми пригодами, відчув від того зрадливу якусь полегкість.

Хоча щось і муляло, не завершене мовби, як слід.

— Фелікс із Морою мали довгі перемовини з міською владою, — тим часом повідомив Велько. — Ти ж розумієш, із нашим розпуском проблема не зникла. За останні місяці було кілька прикрих інцидентів — здебільшого зі стихійними inferi, тож Фелікс певен, що невдовзі буде позитивна відповідь. Ми всі на це чекаємо, а Мар’ян, той взагалі замало не замешкав попід конторою… Ми потрібні місту, Лука. І ти, межи нас, можливо, потрібен найбільше.

Хлопець зітхнув, посупившись.