Розділ «VII»

Залишивши свої двері відчиненими, він підійшов до віконця. Андрієві кортіло скористатися цією паузою: він посмикав петлю, потім спробував прослідкувати пальцями, куди вона йде. Схоже, тросик кріпився десь глибоко під сидінням, можливо, до металевої частини кузова. Спроба перегинати тросик, аби поламати його, також виявилася марною — дротяні волокна були надто гнучкими. Двері з його боку також не відчинялися. Усе виявилося добре продуманим. Спробувати дотягтися до відчинених водійських дверей і, закривши їх, заблокувати зсередини? А що це дасть? На станції ані душі. Цей божевільний просто розіб’є скло й відчинить дверцята. А тоді… Про те, що трапиться потім, думати не хотілося. Ні, цією паузою скористатися не вдасться. І Андрій повернувся до своїх думок.

Отже, на СНІД Ліна не хвора. Звичайно, якщо вірити цьому психові, який міг навмисне збрехати, аби не втратити засобу примусу. Якби припустити, що він, Андрій, дійсно був її коханцем, як цей бевзь і подумав, то повідомляти Андрія про її хворобу не було ніякого сенсу. Адже у цьому випадку вони обоє практично урівнювалися. Така ситуація, звичайно, його не влаштовувала, і він збрехав. Ліна справді могла бути інфікованою! Довговолосий прохопився випадково, можливо, під впливом емоцій, а схаменувшись, почав задкувати. Бо тільки через свого заручника він мав змогу вийти на неї. Якщо ж Ліна таки інфікована, то навіщо вона йому? Вона також помре. Чи він хоче, щоб це сталося раніше? Можливо. Жага помсти — річ нерозсудлива.

Андрій схилився лобом на передню панель машини й розмірковував про все це, підсвідомо вишукуючи варіанти, за яких Ліна не була б… Навіть не хотілося зайвий раз про це думати. До нього поступово поверталася здатність логічно мислити, напевно, тому, що цей схиблений не сидів зараз поруч. І все-таки дійти якихось більш-менш прийнятних висновків ніяк не вдавалося. А що як узагалі все це — блеф? Просто блеф. Якщо немає ніякого СНІДу? Якщо все вигадано лише для того, аби присилувати його їхати?