Розділ «XIII»

Подорож у безвихідь

Остерігаючись іти прямо, Андрій постійно звертав куди міг, усвідомлюючи, що така прогулянка наосліп для нього вкрай небезпечна. Хай навіть він давно заплутав своїх переслідувачів з побитої машини, його шукають люди в багато разів небезпечніші. І тут, на малолюдних вуличках, надзвичайно великий ризик бути поміченим з будь-якої проїжджаючої машини. Звертаючи з провулка у провулок, з двору в двір, Андрій намагався триматись якогось певного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти з міста. Аж раптом…

Цей двір він упізнав відразу. І мало не закляк на місці, уявивши, що хтось зараз із вікна тієї квартири може бачити, як він проходить через двір. Смикнувся нерішуче то в один, то в інший бік, не ладен зорієнтуватися, де другий вихід з двору. Дідок, який стояв біля під’їзду, зацікавлено зиркнув на нього. Андрій обійшов клумбу й таки надибав вихід на іншу вулицю та, рушивши було туди, раптом різко зупинився. Метрів за п’ятдесят задом до нього біля тротуару стояв припаркований «газик», такий, на яких їздила міліція. Позадкувавши, він хіть-не-хіть знову опинився у дворі.

— Ви когось шукаєте?

Від несподіваного запитання Андрій стрепенувся. Той самий дідок стояв поруч і лупився на нього, похитуючи головою. По всьому, це був місцевий пиячок-пенсіонер, який жив у цьому ж будинку.

— Бабу Настю, — сказав Андрій чомусь різко й навіть з викликом.

Він просто змучився. Усе має свою межу — терпіння, витривалість, фізичні сили. Схоже, оце вона й була, ця межа. Залишилось єдине бажання: усе покинути й більше не тріпатися.

— Василівну? — уточнив дідок.

Андрій ледь стрепенувся, вирваний зі своїх думок, і ствердно кивнув.

— Та на лікуванні вона — у Пісках. А тут лишилася чи то онука, чи то племінниця її, але вона, либонь, кудись побігла. А може, зараз повернеться. Та ви йдіть, постукайте… Як заходите до під’їзду, зразу двері направо.

Отже, це була Іра… Саме в ці двері постукав Андрій, увійшовши сюди вперше. Виходило, що саме вона і спрямувала його в ту жахливу пастку.

— А ви що, знаєте її, цю дівчину? — запитав дідок.

— Знаю, — сказав Андрій. — Це моя жінка, за нею і приїхав. Кажете, немає вдома?

— Немає, мабуть. Ось тільки недавно кудись бігла…

— А мужики до неї приходили? — дивлячись старому в очі, запитав Андрій. — Може, на машинах приїжджали?

Очі дідка забігали, він озирнувся на вікно і промимрив:

— Я, чоловіче, за таким не слідкую, воно мені не потрібне…

— Ну скажіть, вам що, шкода? — попросив Андрій. — 3 мене пляшка увечері.

Старий ще раз озирнувся на вікна, потім завів співрозмовника за дерево і змовницьки повідомив:

— Спочатку до сусіда Юрка бігала — на другий поверх, але гадаю не по-серйозному, а вже днів зо п’ять, як Василівну на курорт виперла, то постійно в неї товчуться і на машинах приїжджали… І Юра кудись подівся. Ну, звичайно, такі мужики — о… Вона навіть схудла, стерво. Приїхала, була вся кругла, а тепер самі кучері лишилися…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Подорож у безвихідь» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XIII“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • I

  • II

  • III

  • IV

  • V

  • VI

  • VII

  • VIII

  • IX

  • X

  • XI

  • XII

  • XIII
  • ХІV

  • XV

  • XVI

  • XVII

  • XVIII

  • XIX

  • XX

  • Епілог

  • Розділ без назви (22)