Розділ «VI»

Галютин виявився невеличким і доволі брудним містечком, розташованим навколо електростанції, завдяки якій він і існував. Усе це було добре видно на під’їзді до вокзалу. Завдяки Бідованцю, вийшовши з поїзда, Андрій уже мав певне уявлення про місто. З одного боку виростали новобудови, з другого — височіла громадина електростанції. У результаті такої забудови залізничний вокзал опинився практично в центрі міста. Навколо нього й розташовувалися старі будинки. Купивши в кіоску морозиво, Андрій непоспіхом, методично почав прочісувати навколишні вулиці, уважно оглядаючи вікна, балкони та дахи, і невдовзі знайшов те, що шукав. Можливо, те.

Невеличкий старий двоповерховий будинок мав прибудований дерев’яний флігель. Так не будували вже давно. Тут було не більше шести квартир. У дворі, що мав форму літери «Г», стояла вишнева іномарка. На даху локатором дивилася в небо супутникова антена. Зайшовши до під’їзду, Андрій постукав у перші ж двері. За ними почулося якесь шурхотіння, кроки, клацнув замок. В отворі дверей, які стримував ланцюжок, з’явилася висока фарбована білявка і запитливо глянула на нього. Треба ж так влучити, з першої спроби! Невже це Іра? Щоправда, на його думку, цю пані не можна було назвати гарною, але в жінок свої критерії.

— Добрий день! — привітався він. — Мені потрібна Ірина Ващенко. Можливо, я помилився квартирою, але вона повинна жити у цьому будинку.

— Вона живе у квартирі навпроти, двері за вашою спиною. Але її зараз немає. А що ви хотіли?

— Мені потрібно її бачити. А ви не знаєте, скоро вона буде?

— Боюсь, що ні, — відповіла білявка. — Вони з Юрою ремонтують машину і вже другий день живуть там. Навіть не знаю, коли хтось із них з’явиться.

«Юра… — подумав Андрій, — який ще Юра? Напевно, той сусід з антеною. Дивне уподобання для жінки — ремонтувати машину».

— А вам терміново? — запитала вона.

— Та бажано, — відповів Андрій. — Хотів би сьогодні й виїхати додому.

— А звідки ви приїхали?

Андрій уже відкрив рота і навіть почав вимовляти оте «з», коли раптом схаменувся. Він був обережною людиною. Це особливість його професії — бути обережним, намагатися по можливості уникати найменшого ризику. І цей стереотип, що склався за роки роботи хірургом, несподівано спрацьовував у різних ситуаціях.

— Здалеку, — відповів він. — А ви не підкажете, як її знайти?

— Ну, це на іншому кінці міста, — сказала Ірина сусідка. — Треба йти в напрямку електростанції. Від неї відходить ТЕЦ, тобто теплоелектроцентраль, от уздовж неї й підете. Ліворуч будуть якісь склади, недобудований будинок, а далі побачите гараж. Великий такий, металевий. Розумієте? Не для однієї машини, а великий. Це від фірми, де Юра працює. То вони вже другий день там.

— Дякую, — сказав Андрій. — А її тітка Настя вдома?

— Ні, вона зараз у Пісках.

— Яких пісках?

— Курорт тут у нас такий, місцевого значення. Якщо ви здалеку, то, звичайно, не чули.

— Дякую, — ще раз сказав Андрій, — піду шукати.

Теплоцентраль тяглася від електростанції кудись на захід, огинаючи мало не півміста. У всякому разі таке складалося враження. Взагалі містечко можна було б назвати приємним, та електростанція псувала загальний пейзаж. Після тихих вуличок старого центру вона була наче ракова пухлина: диміла, кіптявіла і труїла весь організм містечка. А навколо неї громадилися якісь потворні будови, недобудови, руїни з усіляким сміттям на кшталт бочок, цистерн та іншого металевого мотлоху. Перед очима мимохіть поставали епізоди з «Термінатора» про війну з роботами. Бракувало лише вивергаючих полум’я металевих монстрів.