Розділ «VII»

— Сідай! — сказав довговолосий, відкривши дверцята.

— Я не вмію керувати машиною.

— Сідай!

Андрій сів за кермо.

— Посунься!

Довелося пересунутися на сусіднє місце, а незнайомець тепер вмостився за кермом.

— Розсунь ноги!

— Що?

— Ноги розсунь, я сказав!

Тут було вже все налагоджено. Довговолосий витяг з-під сидіння петлю з металевого тросика, що кріпилася десь унизу. Знявши браслет зі свого зап’ястя, замкнув його на тросику. Усе, прикутий. Машина рушила з місця.

— Ми беремо курс на Луцьк, — уточнив він ще раз. — Гадаю, ти нічого не наплутав? І жартувати зі мною також, сподіваюся, не будеш? Наприклад, якщо ДАІ зупинить, га?

Цей навіжений продовжував його залякувати. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і щось вийняв. У першу мить Андрій не зрозумів, що це. Лунко клацнуло, і довге лезо ножа зупинилося в кількох сантиметрах від його обличчя.

— Зрозумів? — запитав довговолосий. — У разі чого тобі не доведеться чекати смерті два роки. Чик — і все. Тож будь розважливим, і ми розійдемося з миром. До речі, як це вона потрапила у вашу глухомань? Звідки ти її знаєш? Здається, я про тебе ніколи не чув.

— Ми познайомилися випадково, у поїзді.

— У поїзді? Цікаво. І куди ж вона їхала?

— Не знаю.

— А що за поїзд?

— Луцький, приміський. Дизель.

— Приміський? Цікаво. Ну дає чувіха. Безподобно!

Він зло та криво посміхнувся. Напевно, так повинна виглядати посмішка смерті. Андрієві несподівано захотілося, щоб вона якнайшвидше зникла з цього жахливого обличчя, тому він запитав: