Розділ «VII»

— Ну припустимо, — відповів Андрій.

— Так ось, у мене СНІД. Я хворію на СНІД. Втямив?

«СНІД? Він хворий на СНІД? О Господи… Але до чого тут я?» — Андрій наче язика проковтнув.

— Бачу, втямив, — вів далі той, — тільки-но ти спробуєш втекти абощо, словом, спекатись мене, я поділюся ним із тобою. Я подарую тобі, — він знову криво посміхнувся, — частину свого багатства.

Андрій ледве встигав думками за незнайомцем, настільки несподіваним та диким було те, про що той говорив. Його почав охоплювати жах. Здавалося, від почутого поступово починає терпнути тіло. Зараз затерпне язик, і він не зможе нічого відповісти довговолосому. А той ніби чекав, коли він щось скаже. На превелику силу розтулив рота, аби бодай вийти з цього жахливого стану.

— І як же ти збираєшся мені його передати? — весь холонучи, запитав Андрій.

— Дуже просто.

Незнайомець підвівся і підійшов до нього.

— Я дертиму тебе нігтями й кусатиму, поки твоя кров не змішається з моєю — із цієї виразки — або з тим гноєм, що з мене тече…

Він дряпнув себе по обличчю — здерлося кілька вугрів, по щоці потекла кров. Заціпенівши, Андрій стояв і дивився на цю картину. У ньому почала прокидатися справжня огида, якась гидлива ненависть до цієї людини, і це відчуття боролося із всепоглинаючим жахом. Заразом прийшло тверезе усвідомлення смертельної небезпеки. І все ж якийсь шанс був, шанс для боротьби.

— Я не дам тобі цього зробити, — твердо сказав Андрій. — Я дужчий за тебе.

— Гадаєш? — незнайомець недовірливо скривився. — Можемо позмагатися, просто зараз, га?

Довговолосий підійшов майже впритул, простягнув руки і ніби пошкріб нігтями біля самого Андрієвого обличчя, ще й поклацав зубами для переконливості. Перед Андрієм стояв псих. Його неможливо було налякати. Навпаки, такий сам здатен налякати кого завгодно.

Андрієве серце калатало голосно й часто. Довговолосий стояв навпроти. Трохи вищий за нього, але значно хирявіший. За його спиною зяяла щілина прочинених дверей і наче магнітом тягла до себе. Як же він ненавидів цього типа!!! Їх відділяли два кроки. Удар ногою в живіт, напевно, зігнув би його навпіл. Двері незамкнені. Ну ж бо!

По щоці незнайомця майже донизу доповзла крапля крові. Зараженої СНІДом, смертельної крові. Андрій відчув, як тремтять ноги. Тремтячою ногою не вдариш. А рукою… Розбити свою руку об його зуби… Чи можна таким чином інфікуватися? А чому ні? Його правда: досить, щоб у подряпини на тілі потрапила його кров, гній, а може, навіть і слина, піт… Тільки не це! Навіть якщо ймовірність інфікування у цьому випадку не така вже й висока, ризик однаково смертельний. Потім уже нічим не зарадиш. А якщо за дверима до того ж стоїть машина з учорашніми гевалами?

Бридкий незнайомець тепер спокійно дивився на свого полоненого:

— Ну що, зважив? Будемо мірятися, хто дужчий, чи перехотілося? Але запам’ятай, — він перейшов на зловісний шепіт, — варто мені зробити це, і ти здохнеш, за рік або два. Ну, може, за три, якщо пощастить, але все одно здохнеш, як я. Знатимеш це і спостерігатимеш наче кіно, кінець якого відомий заздалегідь і в якому ти — головний герой. Ну то що, бажаєш спробувати?

Андрій фізично відчув, як блідне. Незнайомець стояв навпроти й дихав йому просто в лице. Бридке прищаве обличчя перекривила диявольська посмішка. Крапля крові звурдилася, підсохла, але ще блищала. Він підняв руку на рівень Андрієвого чола. Терпіти це далі було несила. Удар коліном у пах, потому відкинути його ліктем убік і… Але одна помилка, бодай малесенька, одне крихітне невезіння — і гнила кров розмажеться по його, Андрієвій, шкірі, потрапить у подряпини, і за два роки, хай навіть за три… Пальці незнайомця торкнулися Андрієвої щоки. Вони були холодні.

Клубок застряг у горлі.

— Я роздеру тебе. Якщо ти це зробиш, я дертиму тебе на шматки. Ти пожалкуєш, що не вмер від СНІДу, — навіть вимовляючи таке, Андрій не міг угамувати тремтіння в голосі.