Розділ «II»

Подорож у безвихідь

Сигаретний дим хмарами зависав під стелею, не збираючись утікати крізь розчинене вікно. Андрій лежав на дивані в ординаторській реанімаційного відділення, із задоволенням випускаючи в повітря нові й нові його порції, відчуваючи, як поступово розслаблюється. Здається, усе поволі налагоджується. Пацієнтка, через яку він, без перебільшення, втратив половину власного здоров’я, лежить у палаті реанімаційного відділення під наглядом, у вену капаються розчини з ліками. Усе навкруги врешті-решт набуло якогось врівноваженого стану. Про те, що буде завтра, думати не хотілося, та думки лізли самі. Зранку вона прокинеться з головним болем, відчуваючи жахливу слабкість. Болітимуть і поламані ребра. Що він їй скаже? Але теперішній його стан був близький до ейфорії. Він бився до останнього, навіть уже втративши надію, і переміг. Тому не надто замислювався над цим. Головне, що сьогодні не сталося найгіршого. Головне, що вона житиме.

Ігор взяв зі столу свої «слухавки» і пішов до палати. Андрій, підвівшись, відкинувся на спинку дивана і скривився від болю в хребті. У скронях запульсувало та застукало, наче він знову опинився у вагоні того злощасного поїзда. Не в змозі побороти це враження, він заплющив очі…

На місто насувалися сутінки. Вокзал вирував звичайним буденним життям. Високий чоловік у довгому розстібнутому плащі і з собакою чималих розмірів зайшов у вагон приміського дизеля й одразу привернув до себе увагу пасажирів. Вони з цікавістю розглядали майже чорного пса з жовтими грудьми, довгими висячими вухами й розумним поглядом. Собаку звали Діком, і він не полюбляв подорожувати залізницею.

Огледівшись, його господар побачив те, що шукав. На одній із лавок посередині вагона виявилося два незайнятих місця поруч. Навпроти також замість трьох пасажирів їхало тільки двоє. Слід було поспішати — позаду вже хтось пропихався із сумками. Чоловік із собакою рушив проходом, обминаючи сумки та пакунки. Усі оберталися і проводили їх небайдужими поглядами. Нарешті дістався. Бабця, яка сиділа скраю, зиркнула на Діка, поцямкала губами і вмостилася зручніше. Навпроти неї сиділи чолов’яга провінційного вигляду в плащі й кашкеті та дівчина в жовтій куртці і з заплетеним у косу волоссям. Ця дівчина привернула увагу нового пасажира буквально з першого погляду. На колінах у неї лежала розгорнута книга.

І Андрій несподівано зрозумів, що далі не піде. Звички чіплятися до жінок він не мав. Але тут його наче щось зупинило. Він не знав точно що, але міг заприсягнутися — не тільки приваблива зовнішність. Тому й стояв серед проходу, гадаючи, що сказати і як утиснутися у вільний кут. Андрій ніби відчув, що в дівчині є щось таке… Особливе? Знайоме? Надзвичайно йому імпонуюче? Можливо. Щось відмінне від інших жінок. Таке, що заслуговує на більше, ніж просто ковзнути по ній очима, пройти мимо і за кілька хвилин забути. Так чи інакше Андрій зупинився.

А ззаду вже напирали.

— Даруйте, ви не будете проти, якщо ми сядемо на вільне місце біля вікна? — нарешті знайшовся Андрій, звертаючись одразу до всіх трьох і намагаючись виглядати якомога привітнішим.

Бабця на це запитання не зреагувала ніяк, дівчина мовчки знизала плечима, а чоловік у кашкеті широко всміхнувся і забрав коліна. Жест останнього вирішив усе.

— Він не кусається, можу вас запевнити, — усміхаючись, сказав Андрій, — абсолютно мирний і розумний пес.

Вони пройшли між лавками, зайнявши обидва вільні місця. Дік примостився на підлозі біля вікна й поклав голову на коліна господарю. Ось і влаштувалися. Можна було їхати до самого дому. Андрій полегшено зітхнув і ще раз оглянув своїх сусідів, відчуваючи незрозуміле самому собі хвилювання. Бабуся поруч сиділа з таким виглядом, наче їхала у вагоні сама. Чоловік ще раз посміхнувся Дікові, витяг газету й заглибився в політику. Поїзд рушив.

Переборюючи збентеження, Андрій нарешті, тепер уже впритул, глянув на свою сусідку навпроти, намагаючись за цю коротку мить угледіти оте «щось», але поки що зрозумів одне — дивитися на неї приємно. Тому погляд непристойно довго затримався на ній. Дівчина помітила це, відірвалася від книги і якусь мить дивилася на Діка, потім ковзнула поглядом по його господареві і знову опустила очі до читання. У Андрія виникло відчуття, що в ній начебто є щось знайоме, хоча був певен, що раніше її не бачив. І користуючись її захопленням книгою, подолавши таке несподіване перше хвилювання, з відстані одного кроку він крадькома продовжував розглядати її. Жовта куртка, схожа на штормівку. Чорні блискучі лосини обтягують стрункі ноги. Біляве волосся на перший погляд недбало заплетене в дуже вільну коротку косу, від чого окремі пасма спадають по щоках. Правильні риси і в міру пухлі губи роблять обличчя дуже привабливим, принаймні, як на нього. З-під розстебнутої куртки виглядає чоловіча фланелева сорочка у велику клітинку. І в усьому — рухах, міміці, одязі — відчувається якась особлива жіночність, а ця чоловіча сорочка лише підкреслює її.

Дівчина виглядала явно молодшою за нього, але наскільки — визначити було важко. Продовжуючи зиркати на неї, Андрій усвідомлював, що всі ці риси, які автоматично закарбовуються зараз у його пам’яті, — суто зовнішнє і не вони зупинили його так несподівано серед проходу. Скільки не дивись, але це не допоможе вловити оте «щось», яке перебуває поки що за межами його розуміння.

Минав час. Кидаючи періодично підозріливі погляди на Діка, гарна сусідка вперто не бажала звертати уваги на його господаря — або справді не помічала, як відверто він розглядав її, або тільки вдавала. А поїздка ж не нескінченна… Андрій дедалі виразніше усвідомлював, наскільки дівчина відповідає його смаку. Якщо не наважитися на знайомство зараз, то за якусь годину доведеться стримувати бажання пропустити власну зупинку.

Що ж сказати? «Перепрошую, що ви читаєте?» Не годиться. Тоді що? «Вибачте, вам не заважає мій пес?»

Раптом, потерпаючи від цих вагань, Андрій зрозумів, кого вона йому нагадує! Це сталося, коли вони нарешті зустрілися поглядами. Він не зміг стримати подиву. І якби дівчина не повернулася знову до книги, то помітила б, що на її попутника несподівано зійшло якесь прозріння. І це було щирою правдою. Господи! Життя не навчило його триматися подалі від таких жінок! Тут би змінити смаки… Натомість він уже більше години думав, з якого боку до неї підступитися!

— Вибачте, будь ласка, що ви так захоплено читаєте? — це вискочило само собою.

Вона байдуже і водночас якось підозріливо та запитливо глянула на Андрія й повернула книгу титульною сторінкою. «Червоне та чорне» Стендаля. Він мало не скрикнув. Постріл у десятку. Авжеж, читати вона мала не «Анжеліку», не «Емануель» і навіть не «Дракулу», а саме «Червоне і чорне».

— Не думав, що ви таке читаєте, — збрехав Андрій.

— Чому? — вона знову підняла очі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Подорож у безвихідь» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • I

  • II
  • III

  • IV

  • V

  • VI

  • VII

  • VIII

  • IX

  • X

  • XI

  • XII

  • XIII

  • ХІV

  • XV

  • XVI

  • XVII

  • XVIII

  • XIX

  • XX

  • Епілог

  • Розділ без назви (22)