Розділ «VII»

Довговолосий помітив це і гидко ошкірився.

— Забери руку, — повторив Андрій.

— Не бійся, при побутовому контакті не передається, гарантія, — заспокоїв той. — А до твоїх погроз мені байдуже. Я й так здохну. Я вже тепер усе одно що мертвий. Зомбі, — про шепотів він в обличчя Андрієві, — мертвий авансом.

Лише зараз Андрій, нарешті, згадав, де бачив такий погляд. Це був погляд приреченої людини, людини, яка відчуває близьку смерть. Так дивляться хворі на рак, ті, хто знає про свою хворобу. Ось де він це бачив.

— Чого тобі треба від мене? — відвернувши обличчя, аби не чути його смердючого подиху, запитав Андрій.

— Настане час — дізнаєшся. А зараз повернися спиною до мене, руки на стіну.

Зціпивши зуби, Андрій виконав наказ, а той почав нишпорити по його кишенях. Там були тільки гроші, точніше — частина їх. Якусь мить довговолосий повагався, після чого гроші перейшли до його кишені. Раптом Андрієвої руки торкнулося щось металеве. Що це? Він сіпнувся, щоб відвести руку, та метал клацнув, і на лівому зап’ясті зімкнувся металевий обруч. Другий був на руці незнайомця. Відтепер їх зв’язували наручники.

— Ну ось, — довговолосий був задоволений собою, — тепер можна спокійно працювати.

— Чого тобі треба? — знову запитав Андрій якомога спокійніше.

— Не так багато, — молодик говорив глузливо. — Одну жінку. Зріст сто шістдесят сантиметрів, білява, симпатична, правда, не настільки, щоб за неї пропадати. Звати Ліна.

Щось обірвалося всередині. Обірвалося й полетіло донизу… Андрій відчував це ще вчора. Не хотів вірити, але знав, що це сталося через неї. Через ту, повз яку неможливо було пройти просто так, пройти й забути.

Погляд недобрих очей протинав наскрізь. Здавалося, незнайомець здатний прочитати думки. Після кожного свого слова він ловив найдрібніший рух, зміну виразу обличчя, інтонації свого заручника. Андрій розумів, що видає себе з головою. Зіграти дурника не було шансів, але…

— Послухай, мужик, ти мене з кимось плутаєш. Яка ще Ліна?!

— Мальована. Ще одне дурне запитання — і ми посваримося.

— Яка Ліна? — зірвався Андрій, несподівано відчувши в собі талант артиста. — Та ви тут усі з глузду поз’їжджали! Хапаєте, б’єте незнайомих людей…

— А навіщо тобі Іра Ващенко? — майже по складах спокійно запитав незнайомець, продовжуючи дивитися в очі. — Для чого?

Андрій не знайшовся, що відповісти.

Холодна пітна рука стиснула йому пальці. Від цього дотику Андрія пробрало морозом наскрізь. Він спробував обережно їх звільнити, але незнайомець стискав і стискав, дивлячись йому в очі.

— Кінчай, — сказав Андрій. — Я згоден.

— Де вона? — запитав довговолосий. — Зараз ми їдемо туди.