Розділ «XII»

Світанок народжувався важко. Андрій лежав горілиць, спостерігаючи у вікно за небом, що почало сіріти, намагаючись роздивитися — є на ньому хмари чи ні. Ось по коридору вперше хтось пройшов. Потім рух почастішав. Хтось гримнув відром, стукнув дверима…

Вихідний день. Щасливий збіг. Зранку у відділення прийде лише лаборантка взяти в кількох хворих аналізи. Цікаво, чи сам він є серед них? Зараз не бажано було б контактувати будь з ким. Знову попроситися до Віталія в ординаторську й до дев’ятої відсидітися там? Але ж туди от-от прийде інший лікар — той, що змінить Віталія. Та це півбіди. Що як зранку в ординаторську прийде хтось із родичів або знайомих того небіжчика з реанімації? Таке цілком може статися — адже Віталій брав участь в операції… Чи хтось із міліції? Адже хворий помер, і це все змінює… Краще вже залишитись у палаті й тихенько підставити пальця лаборантці. А вона на той час, безперечно, знатиме, хто він такий.

Андрій уявив собі, як медсестра з відділення змовницьким тоном розповідає лаборантці нічний випадок, і далі чутка розповзається по лікарні. Він труснув головою. Не варто накручувати себе. Треба спокійно лежати й чекати. Залишилося вже недовго. А далі все залежатиме від того, чи вдасться непоміченим спуститися вниз до машини, не зіткнутися ні з ким небажаним.

Час тягнувся надзвичайно довго. О п’ятнадцять по восьмій до палати зайшов Віталій і запросив до ординаторської. Довелося ввічливо відмовитися, мовляв, хочеться полежати. Колега запитав про самопочуття і пішов готуватися до здачі зміни.

Багато про що хотілося його розпитати. Насамперед — чи винесли вже тіло з реанімації? Чи доведеться проходити повз реанімацію, коли підуть до машини? Та зачіпати цю тему він не наважувався. Будь що буде.

Віталій з’явився через годину, вже перевдягнутий.

— Ну що, вперед? — оптимістично запитав він.

Настрій молодого колеги, не зважаючи на перипетії важкого нічного чергування, був чудовим.

Беручи під пахву плащ, якого тепер сам боявся як вогню, Андрій подумав, що охоче спекався б його. Але ж вийди за такої погоди надвір без верхнього одягу — і увага публіки тобі гарантована. Якби ж то знаття, яку роль ще відіграє у його житті ця модна, хоч і пошарпана за останні дні одежина.

— Там холодно, — зауважив Віталій.

— Пусте, ти ж кажеш, машина під корпусом…

І вони рушили коридором до сходів. Два прольоти — і двір. Там машина. І все. Далі вже нічого не має статися. Назустріч сходами піднімалося троє людей — літні чоловіки та жінка. Коли ще знизу почулися їхні кроки, у ньому все похололо, і тільки проминувши їх, Андрій збагнув, що це випадкові люди.

Ще один проліт…

Внизу грюкнули вхідні двері й почулися чоловічі голоси. Прибульці голосно тупали, напевно, обтрушуючи взуття від бруду. Віталій попереду неквапно спускався сходами, тримаючись за поруччя. Попереду останній поворот. Весь напружений усередині, Андрій ледве пересував за ним неслухняні ноги.

Він побачив їх зі спини. Два міліцейські кашкети та куртки з погонами. Вони щойно почали підніматися першим прольотом сходів і зараз ще не могли його бачити. За кілька секунд вони повернуть і зіткнуться з ним обличчя в обличчя. Андрій закляк на місці. Що робити? Повернутися назад? Ще не пізно!

Нога його сама стала на нижню сходинку. Він затулив обличчя руками, буцімто пригладжуючи скуйовджене волосся, і наздогнав Віталія, промовляючи до нього:

— Слухай, а знаєш, що я подумав? Оцей наш нічний хворий… Йому б не завадило і реополіглюкіну прокапати. Сам розумієш, солідна все-таки кровотеча…

Так вони й зустрілися на сходах. Міліціонери тепер змушені були перешикуватися один за одним, аби розминутися з ними. Обоє ковзнули поглядами по лікарях, які поверталися з нічного чергування, обговорюючи якісь свої професійні справи. Принаймні так, на думку Андрія, це мало виглядати в очах правоохоронців. Раптом він відчув на собі погляд тих, з ким щойно розминувся. Йому ж вартувало значних зусиль не подивитися в їхній бік. Сходи знову повернули, і Андрій побачив вхідні двері. Зараз двоє у формі, озирнувшись назад і вниз, могли б ще раз побачити його обличчя, тому він і далі, як здавалося йому, невимушено пригладжував чуприну.

У вестибюлі було пусто. Андрію здалося, що він, наче пробка з пляшки, вилетів з тих дверей. Віталій неквапно підійшов до машини. На превеликий жаль Андрія, це був старенький «Жигуль», а не іномарка з тонованими вікнами, через які неможливо когось роздивитися. Ну що ж, могло не бути й такого. Його охопив нетерпець. Що ж він там так довго з замком колупається?